ҐАЙНЕР КАШНЕП «ТВАРИНИ, ЗДАТНІ МИСЛИТИ»
Краплини вранішньої роси скочувалися з листя, на мить застигали на кінчику, віддзеркалювали перевернутий догори дриґом світ, набирали вагу й падали, не в змозі здолати силу тяжіння. Від трави, зрошеної цими краплями, поширювалися насичені свіжістю пахощі.
Кейґан глянув угору.
Він знову був у Кіборені.
Кейґан сидів у природному курені — під випнутим із землі довжелезним замшілим корінням, унизаним осяйними перлами роси. У неосяжному предковічному лісі, який породжував і змішував химерні тіні, чоловік здавався дрібною піщинкою.
Кейґан зірвав росянисту квітку й підніс до рота. Утягнув губами пелюстки, з насолодою проковтнув краплі роси й заплющив очі. Кейґан не любив лісу, йому просто кортіло затримати тишу та спокій ранку.
Раптом він кинув квітку, рвучко озирнувся, скочив і, продираючись крізь зарості, пішов до табору.
Тінахан уже прокинувся, а Біхьон ще хропів, пригорнувшись до свого їздового жука. Помітивши Кейґана, лекон настовбурчив пір’я.
— Ой, сердего! І де тебе так пошарпало?
— Ходив глянути, чи нема поблизу вартівниць.
Тінахан напружився й схопився за свого списа. Але Кейґан помотав головою.
— Вони проходили тут днів з десять тому.
— Десять? І сліди досі збереглися?
— Ніхто, крім наґів, не залишає за собою такого погрому. Вони не зважають на шум, тому незграбно ламають гілки, топчуть траву й глибоко вгрузають ступнями в землю.
Кейґан з’ясував, що вартівниць було восьмеро. Рухалися вони в напрямку, протилежному ходу загону. Але не було певності, що їхні шляхи не перетнуться, бо вартівниці зазвичай дуже непередбачувані. У них немає поселень чи місць збору. Вони ні до чого не прив’язуються й можуть вирушити кудись на рік-два чи навіть на п’ять років. Інші племена не могли вести такого способу життя, тому що мусили дбати про харчі. А наґи в Кіборені зусібіч оточені їжею. Кейґан теж особливо не хвилювався щодо пошуку харчів у Кіборені, хоча й визнавав, що мандрівка цим лісом небезпечна. Розшукуючи сліди вартівниць, він зауважив також і багато звіриних стежок.
— Хай там як, але ми не можемо сидіти на одному місці. Збуди Біхьона та рушаймо далі.
Удень у Кіборені темно, повітря вологе й важке.
Людина, доккебі й лекон ішли, загорнуті в грубі довгі плащі, щоб приховати тепло своїх тіл від наґів, які могли з’явитися будь-якої миті й звідки завгодно. Мусили пильнувати щокроку. Кіборен неначе тиснув на них невидимою вагою. Променисті стріли безжального сонця не могли продертися крізь високі зарості, й біля землі лежала густа тінь. Біхьон і Тінахан були переконані, що в лісі чимало клаптів землі, яких тисячі років не сягало сонячне світло.
Загін ішов уздовж річки Фельдорі на південь. Велике цупке листя постійно било по щоках, а ноги раз по раз потрапляли в пастки порослого мохом коріння. Дерева, на лихо для мандрівників та укладачів мап, росли, де їм заманеться. Доводилося постійно щось обходити, тому шлях від однієї точки до іншої багаторазово подовжувався. Але найбільше лякала невідомість. Що чекає за кілька кроків попереду: суха земля чи болото, нездоланна купа мертвих повалених дерев чи крута скеля? Часто посеред лісу траплялися пагорби, укриті непролазними заростями, мохом і прілим листям; загін витрачав час, щоб обійти їх. Кілька разів мандрівники навіть губили Фельдорі. Якби не стриманий і послідовний Кейґан, лекон і доккебі остаточно заблукали б у нетрях.
Біхьон не втрачав бадьорості й доброго гумору.
Можна було не турбуватися про шум, тож він теревенив і сміявся вголос, скільки хотів. Навіть співав пісень жукові, якого вів за собою. Він щиро тішився подорожжю й не розумів, чому Кейґан розповідав їм, нібито Кіборен уважається лихим. Кейґан не заважав Біхьону веселитися, бо знав, що за несподіваної зустрічі з вартівницями вся радість миттєво випарується. Кейґан навіть не зважав на те, що жук шумів у лісі більше, ніж дикий кабан.
Кейґан від початку не схвалював наміру йти лісом із жуком. Він хотів відпустити жука назад, щойно загін дістанеться Кіборену. Та Біхьон наполягав, мовляв, жука можна взяти із собою, бо він холоднокровний і взагалі має жорсткий панцир, що не пропускає тепла, отже, не приверне уваги наґів. Кейґан терпляче вислухав міркування доккебі, потім випростав руку й указав на їздового жука.