Тінахан зметикував, чому так сталося. Він знав, що тільки наґи й люди успадковують ім’я предків, а лекони — ні.
— Сини вирушили на пошуки наречених?
— Угадав. Ось чому ви, лекони, не можете збудувати власну державу. І тому зараз про леконів розповідаю я, хоча я і не лекон.
— Але ж у короля-лекона були підданці! А-а-а... То були...
— Так. То були люди й доккебі. Вони шанували свого короля, та були не такі сильні, як він. А битися мусили з безсмертними наґами. Щоби врятувати державу, старий король вийшов на поле битви сам. І ніхто з наґів не міг сказати, що король-лекон охляв від старості. Наґи ніколи доти не зазнавали такої принизливої поразки. Можна посперечатися щодо справедливості перемоги старого короля, адже бій відбувався на холоді, і наґи рухалися повільно, хоча применшити велич короля-лекона все одно ніхто не наважиться. У тому бою король утратив руку. Неправдоподібна легенда доносить, що це сталося так: один відчайдушний наґ намагався проковтнути руку короля разом з мечем, а король відрубав нападникові голову разом зі своєю рукою.
Біхьон спробував уявити це й ошелешено свиснув. Кейґан вів далі:
— Король більше не міг упоратися з парою мечів. Але обрати один з них теж не міг, бо обидва були найціннішими в його житті. Усе-таки він був леконом. Найлеконистішим з леконів. І як доказ його існування залишилася не заснована ним держава, а його зброя. Мечі він любив більше за всіх спокушених ним незліченних красунь.
Тінахан глянув на свого списа й кивнув.
— То ось чому...
— Так-так. Король відніс пару мечів до Останньої кузні. Ти, Тінахане, мабуть, знаєш, що ту кузню так назвали, бо замовити в ній зброю можна лише раз у житті. Проте король-лекон не просив викувати йому нового меча, тому коваль йому не відмовив. Для однорукого короля він з’єднав Сонцевика й Місяцевика на спільному руків’ї. Король був дуже задоволений і дав оновленому мечеві назву — Незламний. Цей меч і потрапив до мене. Гордість короля-лекона.
Не даремно склали прислів’я: «Троє казкарів можуть забалакати доккебі до смерті». Біхьон аж дихати забув, так уважно слухав Кейґана. Нарешті проковтнув слину й мовив:
— А що сталося з королем?
— Помер від старості. Можна подумати, що зі смертю короля його держава розвалилася, але це не так. Королівство очолили підданці лекона — по одному представникові від людей і доккебі. Держава існувала ще дуже довго, хоч як це дивно. Занепала вона тільки під хвилями навал наґів. Навіть слідів того королівства тепер не знайдете. Усе заросло лісом. Збереглося лише те, що неможливо знищити: присвячені Королю-герою пісні та меч Незламний.
Біхьон стрепенувся, бо почув знайомі слова.
— Король-герой? То це той лекон і був? І в тебе — меч Короля-героя?!
— Так.
— То, значить, мечеві щонайменше півтори тисячі років. Як він так добре зберігся?
Кейґан не встиг відповісти. Тінахан утрутився, указуючи на свого списа:
— Зброя з Останньої кузні майже вічна, якщо про неї дбати як слід. Ось чому там дозволяється зробити замовлення лише раз у житті.
Доккебі кивнув і витріщився на Кейґана. Той сидів, спершись спиною на стовбур. На його бороду й груди падав косий тонкий промінчик вечірнього сонця. Він неначе роздивлявся власні брудні ноги, але вираз обличчя мав такий суворий, що здавалося, ніби якийсь тягар на душі назавжди прикував до землі його погляд.
Біхьона охопило незбагненне відчуття.
— Хто ти? — спитав він.
Кейґан підвів голову й тієї ж миті перетворився на вже знайомого Біхьону втомленого мандрівника, загрубілого в життєвих випробуваннях.
— Я — Кейґан Дракар.
Біхьон подумав, що такої відповіді замало. І його думка підтвердилася на світанку, коли загін нарешті зустрівся з наґами.
* * *
На Великий храм Хаінся опускалася ніч.
Сутінки завадили старшому наставникові Дзютаґі читати далі. Він роздратовано зітхнув і заходився шукати світильника. Потер двома пальцями ґніт, запалив вогник і знову взявся за бамбуковий сувій.
Стародавні сувої, виготовлені в таємний чарівний спосіб, ревно берегли в собі знання давніх часів. Відродити цей спосіб ніхто вже й не мріяв. Братії залишалося тільки дякувати долі за доступ до записів. Монахи й послушники сумлінно піклувалися про збереження дорогоцінних знань і про всяк випадок переписали все у багатьох примірниках. Проте сувій, що його тримав у руках старший наставник, нікому не дозволялося бачити, не те що переписувати. Тому він ледь торкався сувою, щоб не пошкодити його.