З-за дверей почувся низький голос:
— Преподобний, це я, Ореноль.
— Заходь.
Двері ковзнули вбік. Доволі нерішуче ввійшов молодий Ореноль, якого попри його вік шанували в храмі за видатні чесноти. У келії старшого наставника Ореноль зніяковів, наче простий прочанин. Дзютаґі помітив, що відвідувач соромиться, і всміхнувся. Але побачив у руках Ореноля великий пузатий глечик і розхвилювався. Ореноль поставив глечик на підлогу й опустився навколішки.
— Змії вже скаженіють.
— Чекай-но.
Старший наставник помалу згорнув сувій, відсунув столик для читання. Лише тоді Ореноль зняв з глечика накривку й висипав його вміст на долівку.
Перед монахами заворушився блискучий клубок чорних змій. Вони вигиналися, неначе хизуючись страшною отрутою, скручувалися петлями, кусали одна одну. Як і сказав Ореноль, змії засиділися в глечику. Коли клубок посунувся в напрямку старшого наставника, той вигукнув:
— Показуйте!
Змії затремтіли, із шурхотом розповзлися підлогою, складаючи зі своїх тіл візерунок. Вони то накладалися одна на одну, то розповзалися в різні боки, передаючи повідомлення мовою змій. Ореноль зрозумів зміїне послання й вражено глянув на наставника.
— Їхній послушник мертвий?
— Тихо! Читай далі!
Виконавши дане їм доручення, змії вгамувалися. Ореноль негайно нахилив горлечко глечика до підлоги, і змії заповзли всередину. Монах закрив глечик і почав чекати на відповідь Дзютаґі. Той сидів насуплений, з виразом муки на обличчі.
— Я гадав, що ми все продумали, до всього підготувалися. А тут — на тобі, знайшовся наґ, який побоявся йти на обряд виймання! У мене голова йде обертом.
— Може, це неправда? Хіба вони взагалі бояться обряду?
— Усе це замислив хранитель Серізма. Які можуть бути сумніви? Справді, випадок дивний, але навіщо вигадувати таку неймовірну брехню?
— Що ж нам робити? Чекати ще один рік?
Дзютаґі наморщив чоло й заходився замислено перебирати чотки. На найбільшій намистині були дрібними знаками вирізьблені слова возвеличення Бога, якого ніде немає, і кожне проходження кола чоток означало піднесення Богові чергової молитви. Наставник тяжко зітхнув.
— Є нагальніша турбота. Рятувальний загін уже в дорозі. І в той небезпечний край, де вони зараз, передати звістку неможливо.
— Не хвилюйтеся за них. З ними Кейґан Дракар.
— Ох, і все одно мені тривожно. Хто міг бодай уявити, що послушника вб’ють у Вежі сердець? Вежа, яка дарує наґам безсмертя, раптом стала могилою одного з них. Таке несподіване лихо. Тому побоююся, як би нам не втратити Кейґана. Особливо тепер, коли все так раптово змінилося.
— Що саме змінилося?
— Вартівниці, мабуть, подвоїли пильність. Адже Кібореном вештається наґ, який убив хранителя.
Ореноль похилив голову. Дзютаґі говорив далі, неначе сам до себе:
— Люди кажуть, що меч Незламний своїми двома клинками захищає власника від наґів і дуоксінів. Подібні вислови зазвичай означають певне побажання. І я бажаю цього. Хай меч Короля-героя вбереже теперішнього власника від наґів.
— А ще в загоні є доккебі. Усе буде гаразд, преподобний. Адже сказано: «Наґи безпорадні тільки перед доккебі». Вогнетворці — справжні чарівники. З ним загін у безпеці, — бадьоро сказав Ореноль, щоб утішити наставника, який помітно занепав духом.
— Але якщо цей доккебі влаштує таку саму вогняну розвагу, як у давнину на острові Фесірон, лісові вартівниці миттю злетяться до наших мандрівників. Отже, Кейґан мусить остерігатися не лише наґів.
* * *
Кейґан страшився зустрічі з вартівницями значно менше, ніж Біхьон і Тінахан. На їхнє запитання, чому він такий легковажний, пояснив: «Очі бачать тільки те, що спереду. А вуха чують усе навколо». І його слова підтвердилися.
У нічній пітьмі ніхто не почувається так вільно, як наґи. Людина, лекон чи доккебі не помітять наґа вночі навіть у себе під носом, а наґ побачить їх навіть зі значної відстані. Щоправда, хащі Кіборену добряче звужували наґам поле зору, і тут чужоземці могли залишатися непоміченими. Та ліс добре пропускає звуки, тому Кейґан, який став на нічну варту, почув наближення наґинь ще здаля. Він кинувся будити обох супутників з гучним криком, який і самого його здивував: