— Прокидайтеся! Наґи йдуть!
Ошелешені доккебі й лекон миттю підвелися. Кейґан знову закричав щосили:
— Рухайтеся повільно! Не перезбуджуйтеся, щоб не перегрітися.
Тінахан і Біхьон ще не повністю оговталися. Спросоння не відразу пригадали настанови Кейґана й від розгубленості не могли збагнути, чому той і не думає говорити тихіше. Тінахан, який ще не набрався такої сміливості, як Кейґан, палко прошепотів:
— Щоб їм повилазило! Звідки йдуть?
— Що ти сказав? Говори голосніше, я не чую.
— Звідки вони йдуть, питаю, — вимовив Тінахан трохи голосніше, але все одно набагато тихіше, ніж зазвичай. Кейґан узяв Тінахана за руку й указав напрямок його рукою, тому що в темряві не міг пояснити інакше.
— Прошу, ідіть за мною. Біхьоне, подбай про жука, — увічливо розпорядився Кейґан.
І повів загін. Тінахан так боявся відстати, що просто дихав провідникові в потилицю, мало не збивав його з ніг. Кейґана це сердило, проте він старався й далі бути чемним:
— Не поспішай, Тінахане.
Гребінь і сережки лекона налилися кров’ю. Він неохоче сповільнив крок. За ним ішли Біхьон і Нані.
Невдовзі загону довелося пережити таку халепу, що в них жижки затрусилися.
Кейґан рухався так повільно, що Біхьон порівняв би загін з равликами, які біжать наввипередки, аж іскри й блискавки летять. Якщо взяти до уваги, що наґині-вартівниці мало не дихали їм у потилиці, така неквапливість дивувала. Тінахана і Біхьона жерла нетерплячка. Але Кейґан розтлумачив їм, що переслідувачки близько, що навколо — непроглядна темінь, що вони — у дрімучому лісі. Вірогідність того, що тілесне тепло їх викаже, надто висока. Отже, поспіх міг поставити їхні життя під загрозу.
Коли Кейґан на додачу ще й почав урізуватися в стовбури дерев так, що ті аж трусилися, Тінахан не витримав і грізно прошепотів:
— Пильнуй! От вайло!
Але Кейґан штовхав дерева не тому, що був незграбний, а навмисно. Гребінь і сережки схарапудженого Тінахана так набухли від крові, що мало не луснули. Тінахан схопив провідника за плече й прошипів:
— Що виробляєш, шибенику?
— Що ти сказав? — перепитав Кейґан. — Кажи вголос, я не чую.
— Ти з глузду з’їхав, чи що?
— Я розполохую нічних тварин, щоб вони розбігалися на всі боки, відвертали увагу вартівниць. Відпустиш уже моє плече?
Кейґан ще раз незворушно повторив усі ті правила й перестороги, що вже давав новим знайомим у Останньому притулку. Тінахан почав пригадувати дещо з почутого раніше. Гребінь його палав вогнем. Він нарешті відпустив плече Кейґана.
Загін ішов далі. Кейґан запропонував Біхьону співати пісень, щоб підняти всім дух, але той не наважився подати голос. Так вони йшли темним лісом: Кейґан штовхав дерева, плескав у долоні й горлав, а Тінахан і Біхьон понуро пленталися ззаду, переконані, що кожен рух Кейґана скорочує їхні життя.
Помітивши, що його супутники скоро зомліють від тривожного напруження, Кейґан вирішив зупинитися. Наближався світанок, у лісі трохи розвиднілося, і Біхьон з Тінаханом побачили, що стоять біля підніжжя високої кручі. Тінаханове пір’я скуйовдилося, Біхьону перехопило подих. А Кейґан незворушно мовив:
— Важкенько нам буде.
Серця Тінахана й Біхьона впали в п’яти. Кейґан глянув на крутосхил, кинув погляд ліворуч і праворуч. І тоді впевнено повів загін праворуч. Тінахана розпирало від запитань.
— Чому важкенько буде? Нас що, помітили?
— Ні. Наґи нас не помітили. Я помилився з напрямком. Ті вартівниці йшли саме сюди. А ми випадково опинилися в них на шляху.
— Їм потрібно до кручі? Навіщо?
— Зараз самі побачите.
Кейґан озирнувся й прислухався.
— Тікаймо, мерщій! Вони тут.
Почулися кроки й шум. Тінахан міцно стис списа, а Кейґан пришвидшив крок. Відшукав у нижній частині урвища западину й усівся всередині.
— Сідайте, — запросив супутників. — Наґи підуть ліворуч, а ми зачекаємо тут.
Біхьон крадькома озирнувся і спитав:
— Чому це — ліворуч?
— Тому що з того боку можна видертися нагору. А ще тому, що там — схід. Коли вони піднімуться, нас звідти не буде видно. Сідайте, кажу вам.
Двоє супутників ніяк не могли погодитися. Вони недовірливо розглядали Кейґана, хащі, кручу. Кейґан мовчки спостерігав за ними.
Коли зовсім розвиднілося, Тінахан побачив наґів.
Від страху він притиснувся до скелі й затамував подих, дивлячись угору. Біхьон і собі підняв голову — і так само приліпився до скелі. Шумно ковтнувши слину, він схвильовано зашепотів:
— Це і є наґи?
Ніхто йому не відповів. Тінахан не міг розтулити дзьоба, а Кейґану здалося, що все й так очевидно.