На вершині кручі стояли шестеро наґинь, обернених на схід, у бік сонця.
Біхьон і Тінахан бачили наґів уперше в житті. Ці істоти були нижчі за доккебі та леконів — заввишки приблизно, як люди. Їхні лускаті тіла прикривав дивовижний одяг, призначений зовсім не для зберігання тепла, бо наґи холоднокровні. Способи вдягатися в інших племен, хоч би яким розкішним і чудернацьким було їхнє вбрання, мають певну спільність. У людей, доккебі й леконів є одяг для верхньої та нижньої частин тіла. У наґів же існує одяг для правого й лівого боку, для переду й заду. Тому, роздивляючись шістьох наґів на вершині скелі, доккебі та лекон бачили не подібних до себе живих істот, а незбагненно загадкові постаті, застиглі, немов боввани.
Відстань до наґів від схованки була невелика. Тепер, трохи втамувавши страх, Біхьон і Тінахан погодилися з тим, що Кейґан учинив мудро, коли наказав їм повернути праворуч і зачаїтися в западині. Мандрівники опинилися якраз за спиною в наґинь, які дивилися на схід. Якби наґині повернулися, помітили б прибульців, але вони стояли непорушно.
Зачудовані Біхьон і Тінахан не могли відірвати очей від наґинь. Кейґан раптом сказав:
— Вони гріються.
Біхьон і Тінахан ледь не зомліли від неочікуваного звуку його голосу. Але наґині й не поворухнулися.
Кейґан звівся на ноги й разом з підопічними подивився вгору.
— Вони гріються на сонці, бо за ніч охололи.
Біхьон здавлено зойкнув. Справді, грітися на сонці найліпше на відкритому місці на узвишші. Біхьон зиркнув на Кейґана, щоб підтвердити свій здогад. Вираз його обличчя налякав доккебі.
Біхьон звик, що Кейґан завжди здається поміркованим і врівноваженим, не дратується через дурні витівки супутників і все терпляче пояснює. А тієї миті він побачив не людське обличчя, а писок кровожерного хижака, який із засідки виглядає здобич.
Біхьон виразно відчув, що Кейґан — звір, який прагне крові.
Кейґан поволі дорахував до десяти та, коли лютий вогник у його очах згас, відвернувся від наґинь і пішов геть. Біхьон і Тінахан тремтіли від тривоги та постійно озиралися, коли рушили за ним. А наґині так і стояли, обернені до сонця, і не знали, що поряд хтось проходив.
Того дня Кейґан більше не вимовив жодного слова.
Кіборен створений наґами й для наґів. Навіть наґ, який ніколи не бував за межами домівки й міста, опинившись у Кіборені, легко зміг би там вижити. Просуваючись на північ, Рюн поступово з’ясував, скільки днів на якій їжі може протриматися. А ще — тварин якого розміру здатний проковтнути наґ.
Одного разу він натрапив на великого мурахоїда й хотів був його проковтнути, але відчув сумнів. Побоювався, що надовго засне, наївшись, і в цей час його знайдуть вартівниці, але перш за все подумав, що не може дозволити собі зупинитися, поїси не виконає заповіту Хваріта. Проте спокуса була надто сильна. Не скористатися нагодою він не зміг.
Рюн вирішив, що мурахоїд навряд чи небезпечний, адже має малесенький рот. А велетенський поглинач комах несподівано виявився грізним звіром. Рюн цілком правильно припустив, що мурахоїд не кусається. Зубів у нього справді не було. Та для розкопування мурашників він послуговується довжелезними кігтями, нічим не гіршими за хижацькі ікла. Рюну пощастило вчасно витягти з піхов сайкер, інакше ці кігті встромилися б йому в ногу.
Убивши мурахоїда, Рюн зрозумів, що припустився другої помилки. Ця тварина відома не лише незвичайним виглядом, а й жахливим смородом.
Голод підштовхнув Рюна до відчайдушного вчинку. Він почав заковтувати видовжену тушу мурахоїда з голови. Щелепа боліла, рот ледь не порвався, жорстка шерсть нестерпно дряпала горло, а бридкий запах забивав дух. Зрештою Рюн проковтнув мурахоїда. Живіт так роздувся, що деякий час він не міг пересуватися. Цього сніданку вистачило на шість днів, що їх Рюн провів у страху.
Він пересвідчився, що і його самого може проковтнути інший наґ.
Холоднокровні істоти нагріваються чи охолоджуються разом з повітрям довкола, але можуть нагріватися трохи більше, коли жваво рухаються. Серце своїм невпинним стукотом виробляє трохи тепла. Отже, Рюн, який швидко крокував, та ще й з рухливим серцем у грудях, в очах наґів був яскравою плямою світла. Від кожного удару серця він здригався, постійно намагався прикрити груди, а помітивши калюжу, як навіжений кидався обмазуватися багном. Його обличчя було вкрите кров’ю, мохом і землею, а поряд хмарами роїлися мухи. Та він не дозволяв собі вмитися.
Утім, Рюну не вдалося вберегтися від переслідування. І сталося це незбагненно для нього.