Якось до Рюна почали чіплятися мавпи, і він запідозрив щось недобре. Тварини зазвичай уникають наґів, природних хижаків. Коли Рюн уперше помітив, що з дерев на нього пильно дивляться мавпи, не надав цьому особливого значення: подумав, що вони просто не хочуть допускати чужинця у свої володіння. Та мавпи йшли за ним. Одна, дві, а невдовзі — уже ціла зграя. Потрібно було щось робити. Мавпи, які спершу перестрибували деревами, зібравшись докупи, знахабніли й почали по троє-четверо спускатися на землю. Рюн вихопив сайкер і заходився погрожувати їм, та мавпи й не думали втікати, лише зупинялися віддаля, мовби в очікуванні. Щойно Рюн рушав з місця, мавпи просувалися слідом.
Рюну набрид надокучливий супровід. Він зупинився, обернувся до мавп і грізно заволав. І тієї миті збагнув: щось не так.
Мавпам було байдуже до його крику.
Спантеличений Рюн дивився на мавп, а ті пронизували його холодними поглядами. І жодна не те що не збиралася втікати, а й не здавалася наляканою. У Рюна знайшлося єдине пояснення цього незвичайного явища. Коли за мить з нетрів вискочили вартівниці, він наполохався, але не здивувався.
Їх було п’ятеро. Рюн переклав сайкер у лівицю й сховав за спину. Наґині розглядали його, мов якусь дивовижу.
— Це що, наґ? Із серцем?
Рюн зціпив зуби й насилу втримався, щоб не дременути від наґинь. Вони були геть не схожі на мешканок міста. Рюну здалося, що їм бракувало назької холодної зверхності. Він глянув у вічі вартів-ницям і змінив думку. Жорстока й холодна бездушність була їхнім добре відточеним знаряддям.
Усі вартівниці, як одна, оголили мечі. Навколо Рюна скупчилося так багато мавп, що шлях до відступу виявився відрізаним. Тому наґині не поспішали нападати, а натомість обмінювалися мислежартами.
— Це ж вогненаґ.
— А все одно гарненький.
— Оцей гидкий лайдак — гарненький? Тобі аби тільки чоловік!
Отак, розслаблено розважаючись, жінки стояли навпроти Рюна. Той якомога щільніше закрив свідомість і намагався визначити, котра з вартівниць мала вплив на свідомість мавп. Наґині жартували, поки тій, що була схожа на головну, не набридло.
— Цитьте! Годі! Зовсім розум утратили в лісі. То що робитимемо з вогненаґом?
— Можна залишити для розваги. Ой, стривайте. А він хоч мислемовити вміє?
— Умію, — стискаючи сайкер за спиною, обережно мислемовив Рюн.
Вартівниці здивувалися.
— О, і справді! То він не зовсім виродок.
Проте ватажка втомлено мислемовила:
— Тоді, значить, це божевільний. Убийте, та й годі.
— Шкода його, пані. Я встигла тричі перелиняти, поки живу тут, а жодного чоловіка навіть не бачила. Хай буде, хоча й пришелепуватий, — наґиня супроводила цей мислевислів постукуванням по власній голові.
— Ой, чоловікам голова ні до чого. Усе важливе в них унизу. Цікаво, у пустоголових чоловіків там усе гаразд?
Навіть сувора очільниця разом з усіма залилася мислесміхом. Рюн не міг більше терпіти збиткування й випростав ліву руку із сайкером.
— Цур вам!
Вартівниці анітрохи не злякалися його меча. Навпаки, мислежартували, що їм подобається така непокірність. Але ватажка вищирилася й послала мислевислів одній з наґинь:
— Меч у нього чудернацький. Суді, треба його відняти. Порозважайтеся з ним, якщо хочете, але спершу треба обеззброїти.
І цієї миті Рюн перейшов до самозахисту.
Поки кривдниці були зосереджені на сайкері в його лівій руці, правою Рюн видобув з наплічника пігулку содраку. Коли ватажка заговорила із жінкою на ім’я Суді, Рюн зметикував, що саме та керує мавпами, захопивши їхні свідомості. Він укинув пігулку до рота. Вартівниці захопилися кепкуванням і гадали, що Рюн от-от розплачеться, тому не помітили, що він робить. Усмішки зникли з їхніх облич, тільки-но він щосили тупнув ногою.
Дія содраку була для Рюна неочікувана. Йому здавалося, що час полетів дивовижно стрімко, і він кинувся просто в купку наґинь, які, на його думку, рухалися, наче в повільному танці. Вартівниці не могли нічого заподіяти Рюну, адже не зрівнялися б з ним у швидкості, до того ж він був уже серед них. Підслуховуючи свідомість вартівниць, Рюн чув, що вони зовсім збиті з пантелику. Користуючись нагодою, він рубонув ватажку по нозі й стрибнув за спину Суді. Та навіть не встигла обернутися, як уже отримала потужний удар руків’ям сайкера по потилиці. Суді повалилася на землю. А Рюн тим часом уклав сайкер у піхви й побіг.
Від удару в голову Суді знепритомніла, і сталося те, на що Рюн розраховував. Мавпи звільнилися від її влади, зчинили страшенний безлад і ґвалт та з гучними зойками порснули врозтіч. Зграя мавп залишала в повітрі теплові сліди, які заважали вартівницям відстежувати пересування Рюна. Та, навіть якби й помітили його, наздогнати все одно не змогли б.