Рюн летів мов на крилах, поки з крові не вивітрився содрак. Знесилений, він упав на землю. Його вивернуло.
Від содраку й стрімкого бігу Рюн перегрівся. Навколо клубочилося гаряче повітря, і ліс забарвився в чарівні відтінки, описати які здатна тільки мова наґів. Рюн бачив, що все заступило червонясте палахкотіння, потоки іскор і загадкові тіні. Дерева підсвітилися багряним жаром, і навіть його блювотиння перетворилося на мерехтливу круговерть дивовижних барв.
Блювання забрало в Рюна багато сил, адже з нього вийшов кістяк величезного мурахоїда. Він не відразу зміг підвести голову. А коли підвів, то очманів.
Попереду простягалася небачена рівнина.
Земля там була чорна, гладенька і, здавалося, тверда наче камінь. Але Рюн водночас помітив, що ця земля ворушиться. Дивувало також, що на ній ніде не росли дерева. Зате він бачив якесь тьмяне світіння з-під цієї землі. Рюн сів там, де щойно блював, і придивився уважніше. Розгледіти щось на тій рухомій поверхні було складно, бо заважали відблиски світла. Рюну спало на думку, що він забрів у місцевість, де живуть божества або де застосовуються заборонені чари. Він підвівся й сторожко роззирнувся. Зробив перший крок і застогнав від пронизливого болю в суглобах. Тіло ще не відновилося після дії содраку, він почувався розбитим. Підійти до незнайомої чорної поверхні вдалося лише ціною великих зусиль.
Дивитися на це зблизька теж виявилося нестерпно важко. Рюн став навколішки, докоряючи сам собі, що робить нову дурницю, і торкнувся тієї гладіні.
А тоді полегшено зітхнув.
Це була річка Мурун.
Перед Рюном плюскотіла вода неосяжно широкої річки, і в ній плавали риби. Рюн усміхнувся й зомлів.
Милуючись блиском води, Кейґан мимоволі промовив:
— Вода поглинає тепло. Тож наґу вона здаватиметься величезним темним проваллям.
Біхьон схилив голову набік і запитав:
— Такий вигляд вода має вночі?
— Схоже на те. Але не зовсім.
— У чому ж різниця?
— Ну, от ми з тобою не можемо бачити вітер. Але ми й не бачимо замість вітру чорноти. Ми не бачимо вітру, а дивимося просто крізь вітер. А наґи не бачать води, вона для них закриває все, що на дні. Ось така різниця.
Біхьон кивнув.
Загін досяг річки Мурун за двадцять днів. У поході вони кілька разів наражалися на вартів-ниць. Але щоразу Кейґан перший помічав наґинь і вчасно відводив підопічних в укриття. Небезпека їм загрожувала тільки раз.
Сталося це під час нічної варти Тінахана. Кейґан перед сном наказав Тінахану ретельно обмотати списа травою. Той не сперечався й виконав наказ, але щойно інші заснули, вирішив, що настав час добряче почистити списа, і розмотав його. Будь-який лекон учинив би так. Біда була тільки в тому, що сонце недавно сіло, і спис, нагрітий за день, ще не встиг охолонути. Для очей наґів він був смутою яскравого світла. А в природі не трапляється нічого такого довгого й бездоганно прямого, тож спис, звісно, викликав підозру вартівниць.
Тінахан розбудив Біхьона та Кейґана, коли наґині вже були зовсім близько. Загін кинувся навтьоки, але з потрібною швидкістю, як і в попередніх випадках. Проте переслідувачки не відставали. Кейґан помітив у руках Тінахана оголеного списа й миттю здогадався, у чому річ.
— Нас помітили. Зараз доженуть.
Біхьон сполохано скрикнув:
— Тоді біжімо!
— Зроби з доккебінського вогню жирафу.
— Що?
— Жирафу зі свого чарівного вогню.
Біхьон нічого не зрозумів, але зробив, як просив Кейґан. Побачивши вогняний витвір, Кейґан зітхнув.
— Гарно вийшло, тільки нам потрібна не така малесенька, як долоня, а завбільшки зі справжню. І щоб тепла була, наче жива тварина.
Біхьон уторопав, чого від нього хочуть, і створив жирафу в повний зріст. Коли в лісі зненацька з’являється велетенська жирафа, не помітити її неможливо. Жирафа Біхьона не зовсім була подібна до справжньої, радше скидалася на дитячий малюнок, але він усе-таки не був знавцем природничих наук. Кейґан дав знак, і всі сховалися в чагарниках лише за мить до приходу вартівниць.
Кейґан ляснув Біхьона по плечу.
— Ну ж бо, веди свою жирафу, хай рухається.
Біхьона вразила самовпевненість Кейґана, який дозволяв собі розмовляти на весь голос під носом у наґів, але він притримав язика за зубами та погнав своє вогняне створіння лісом.
Біхьон так і не знайшов, що сказати. Вартівниці глянули на жирафу й повернули назад. Людське чи доккебіняче око нізащо не сплутало б вогняної жирафи зі справжньою твариною. А наґам було достатньо побачити теплову пляму, щоб повірити, що жирафа справді постала перед ними. Переконавшись, що вартівниці пішли геть, Кейґан сказав нещасному Біхьону: