Кейґан, Тінахан і Само забули, що поряд був ще дехто.
— Кажуть, троє мусять зустрітися з одним? — по-молодецьки вигукнув Біхьон, але його ніхто не почув через дике дзижчання. Само раптом охопило погане передчуття, і вона роззирнулася навкруги.
Побачила, що на неї насувається зграя велетенських жуків, і просто скам’яніла від подиву.
Біхьон не міг знати, чи видно назьким очам тепло тіл їздових жуків. Тому замість довгих роздумів удався до хитрощів: створив з доккебінського вогню комашині подоби, нагріті по-різному. А знаючи вдачу доккебі, можна припустити, що Біхьон захопився.
Він завзято створював подоби їздових жуків, а також гнойовиків, жуків-оленів, ба навіть жуків, породжених лише його уявою. І тієї миті, коли Тінахану загрожувала смерть, Біхьон ледь устиг повернутися зі світу творчості. Як і більшості митців, Біхьону було добре відомо, що дійсність підступна й згубна, тому він здогадався, що в Тінахана справи кепські. Перепросив подумки за те, що завинив перед Тінаханом і Кейґаном, та послав усі свої вогняні витвори на Само Фей.
«Сьогодні на річці Мурун — свято справжнього безглуздя!» — подумав Кейґан, видивляючись у небо, яке заступили здоровенні вогняні жуки з вогняними вершниками на спинах. Усі ці примари сліпили своїм сяйвом і мерехтіли, наче неймовірний зорепад. Кейґан доволі легко розгледів у потоці вогню Біхьона й Нані та побачив, що Само збита з пантелику.
І справді, хоча Само й не сумнівалася, що перед нею доккебінський вогонь, розрізнити, де справжні істоти, а де примари, вона була не здатна. Її розгубленість передалася в захоплену нею свідомість велет-орла, і той утратив відчуття напрямку.
Особливо дошкуляла Само поведінка Тінахана: принижений нею воїн узявся мститися за спаплюжену честь. Його помста полягала в тому, щоб запустити в небо весь ліс. Він виривав дерево за деревом і жбурляв угору, у такий спосіб виливаючи образу. Само вирішила знехтувати власною безпекою, бо прагнення захистити дерева від такого дикунського поводження переважило.
Вона передала у свідомість велет-орла вольовий наказ.
Птах спіймав повітряний потік і злетів високо в небо. З такої висоти все на землі здавалося іграшковим, навіть могутня річка Мурун перетворилася на тонку вигнуту змійку. На темному тлі річкової води Само бачила вогняні цяточки — подоби жуків, що пурхали, мов світлячки вночі.
Тепер Само засумнівалася, чи варто картати себе за те, що не вдалося стратити Рюна. Може, навпаки, варто відчути полегшення?
— Ох, Рюне...
Подумавши про брата, Само згадала ще одне ім’я, назване Наґожером. Вона раділа, що той, кому це ім’я належало, помер. Адже не потрібно було його вбивати. Інших почуттів, пов’язаних із цим наґом, Само не мала. Неочікувано почула його ім’я і просто знітилася.
— Юсбі... І чому тебе раз у раз згадують?
Відігрівшись на сонці, Рюн зміг розплющити очі. Та невдовзі пошкодував про це.
Над собою він побачив обличчя трьох чудовиськ-безбожників: людське — гладеньке й лискуче, мов у риби, доккебіняче — червоне, як стиглий плід, і буре леконяче — укрите пухнастим пір’ям. Рюн витріщався на них, а вони мовчали, тільки Біхьон то розтуляв, то стуляв рота. Рюн заголосив:
— Рятуйте! Мене хочуть з’їсти!
Виникло непорозуміння, у якому Рюн не був винуватий. Він часом користувався голосом для спілкування, але був наґом, тому не відразу зміг усвідомити, що рухи губами й звуки мають певний зв’язок. Він притьмом обмацав свій пояс і сайкера там не виявив. Тоді людський чоловік підняв палець і вказав ним по черзі на рот і вуха. І до Рюна дійшло. Він зосередився на слуханні й почув, що говорить чоловік.
— Чуєш мене? Скажи, якщо чуєш. Тільки не мислемовленням, а вголос.
— Чую.
Доккебі зрадів:
— Який красивий у тебе голос! Чому наґи не користуються такими чудовими голосами?
— Тому що ми вміємо мислемовити... А ви... збиралися мені щось заподіяти?
— Хіба не ти співав пісню?
Лише тепер Рюн пригадав настанову Хваріта. Він опанував себе й зірвався на ноги.
— То ви — ті самі троє безбожників? Ви прийшли, щоб супроводжувати мене до Великого храму!