Рюн знову сів і звернув увагу на те, що досі лежав на добре прогрітому сонцем камені. Виходить, хтось із безбожників знався на природі наґів.
Доккебі аж тремтів від захоплення.
— Ох! Не голос — краса! Так тішить слух! До речі, мене кличуть Біхьоном Шраблем. А що таке мислемовлення?
— Спілкування через свідомість, тобто беззвучний обмін думками.
Рюн натужно всміхнувся, коли людський чоловік простягнув йому руку, у якій тримав сайкер. Упізнавши свою зброю, Рюн потягнувся до меча, проте чоловік відсунув сайкер назад. Рюн не зрозумів цього руху, а чоловік похмуро мовив:
— Я — Кейґан Дракар. А ти хто такий?
— Що?
— Хто ти? Чому носиш сайкер Юсбі?
Поки Рюн лежав непритомний і вигрівався під сонячним промінням, Кейґан ретельно його оглянув і дійшов висновку, що перед ним не Юсбі. Це здалося йому підозрілим, адже сайкер, без сумніву, належав Юсбі. Кейґан не знав, що й думати.
Так само спантеличений був і Рюн. Він уперше в житті почув, як хтось вимовляє ім’я Юсбі вголос.
— Мене звати Рюн Фей. А сайкер належав моєму батькові. Мого батька звали...
Рюн уже зібрався вимовити батькове ім’я, коли зрозумів дещо неймовірне. Він зазирнув Кейґану в очі.
— Його звали Юсбі. Юсбі! Ось як це вимовляється. Сам не вірю, що сказав це вголос.
Кейґан похитав головою. Але не тому, що не повірив, нібито Рюн ніколи не вимовляв цього імені вголос. Його зачепило інше слово.
— Ти — його син? Але наґ не може знати свого батька. Що ти верзеш?
— Тобі багато відомо про нас!
— Відповідай! Що ти мав на увазі, коли говорив про батька?
— Батько — це чоловік, завдяки якому я народився. Так само як і в людей.
— Але наґи не вірять, що в дитини є батько, адже не створюють постійних шлюбних пар. Якщо жінка мала стосунки з багатьма чоловіками, неможливо встановити, хто з них став батьком. Наґи стверджують, що сім’я чоловіків — усе одно що їжа й вода, яку спожила жінка. Тож визнають тільки спорідненість з матір’ю. То що, Рюне Фею, я все сказав правильно?
Рюн здивувався й мимоволі похитав головою.
— Усе правильно. Усе так і є.
Вражені Тінахан і Біхьон знову глянули на Кейґана, а той холодно й самовдоволено провадив допит:
— Тоді, може, поясниш, чому ти вживаєш слово «батько»?
— А ти поясни, звідки знаєш Юсбі!
— Я з’їв його ліву руку.
Рюн остовпів. Тінахан і Біхьон знову витріщилися на Кейґана. Рюн насилу видушив із себе:
— Що... ти сказав?
— Кажу, колись з’їв ліву руку Юсбі. Він сам її відтяв. А я порубав на шматки й приготував.
Рюн скрикнув і зомлів.
Кейґан несхвально дивився на непритомного Рюна. Повисла незручна мовчанка, яку порушив схвильований Біхьон:
— Що за балачки у вас такі з наґом?
— Це, здається, син наґа, якого я знав колись. Але не можу нічого второпати. Наскільки мені відомо, у наґів не буває батька. Поняття таке, звісно, є, але для них це лише марновірство дурних відсталих безбожників, як-от нас з вами. Ось я і не можу повірити його словам.
— Та я не про це... Що за пригода з лівою рукою?
Кейґан перевів погляд з Біхьона на Тінахана, але так і не відповів. Лише сказав:
— Перепрошую, але затримуватися тут не можна. Навколишні наґи бачили вогні, тож зграями збіжаться сюди. Ходімо мерщій. Тінахане, понеси цього наґа.
Біхьон образився, бо Кейґан укотре уникнув відповіді, але погодився з тим, що треба вшиватися. Створені ним вогняні жуки мали бути помітні здаля. Тінахан перекинув непритомного Рюна через плече, і загін посунув на північ.
Невдовзі сіло сонце. Але Кейґан не дозволив зупинитися на відпочинок. Він наполягав на тому, щоб іти далі, адже цьому саме сприяв повний місяць, а переслідувачка, здатна захоплювати свідомість, могла будь-якої миті повернутися. Вона казала про сьозайн-те-шиктоль, а Кейґан знав, що цей звичай вимагає неодмінного завершення справи. До того ж шиктоль вів її слідами Рюна. Тому Кейґан і хотів якнайкраще скористатися нічним часом, коли наґи від холоду дерев’яніють і сповільнюються. Супутники зітхнули, але не заперечували.
Ніч видалася непроста.
Задушливий ліс укрився нічною росою, неначе краплями холодного поту. Місячне світло не полегшувало дорогу, а тільки морочило мандрівників. Промені просочувалися між заплутаного гілля, ніби важкий жовтий пісок. Тому складно було визначити відстань і напрямок. Під ногами траплялися то твердий ґрунт, то купи опалого листя, то багно. Над болотом мерехтіли лиховісні вогники; сполохані наближенням загону, вони божевільно витанцьовували. Загін супроводжували різноманітні звуки: хлюпання, хекання, швидке тупотіння. Часом хтось випадково перечіплювався за камінь, і той з моторошним гуркотом урізувався в стовбур. Дерева спекотного Кіборену, на відміну від міцніших північних порід, загартованих холодом, відгукувалися на удар звуками, схожими на вереск нажаханої живої істоти.