Перезбуджений Рюн нарешті насилу розтулив рота:
— Та наґиня — моя сестра!
— Овва! Сестра хоче вбити брата? — скрикнув зляканий Біхьон.
У Тінахана від несподіванки настовбурчилося пір’я на плечах. А Кейґан зовсім не здивувався.
— Сьозайн-те-шиктоль виконує родичка засудженого. Але ти — чоловік. Якби ти пройшов обряд виймання, та наґиня вже не називала б тебе братом. Ви не могли б бачитися після обряду, стали б зовсім чужими. То як же...
— Я не пройшов обряд.
— Що?
Рюн поклав праву долоню на груди й промовив:
— Я не вийняв серце. Воно — у мене в грудях.
Цього разу подив охопив усіх трьох. Кейґан перепитав наляканим голосом:
— Не вийняв?
— Ні. Я втік перед обрядом. А перед утечею...
Рюн хотів розповісти про Хваріта, але Кейґан спинив його жестом.
— То кажеш, ти маєш серце?
Рюн розгублено кивнув. Не міг второпати, чому людський чоловік так за це турбується. Кейґан пояснив:
— Я думав, ти без серця, як решта наґів. Тому без вагань кинув тебе в річку. Був упевнений, що ти не можеш загинути.
— Он як... А я мало не втонув.
Кейґан обернувся до Біхьона.
— Біхьоне. Бери Рюна й летіть негайно до Великого храму.
— Що?
— Посади наґа на жука, і летіть разом. Часу на подорож пішки немає. Я не хвилювався за нього. Думав, доправимо його, хай навіть без рук і ніг, і наше завдання вважатимуть виконаним. Радів, що захищати нам довелося саме наґа, бо вони безсмертні.
Біхьон перемінився на обличчі, а Тінахан стояв з розкритим дзьобом. Кейґан вів далі:
— Виявилося, що він має серце. А ще його мусить стратити сестра, і вона переслідуватиме його хоч і до краю світу. Поквапся, Біхьоне!
— А ти? А Тінахан?
— Ми поволі підемо за вами. Зараз треба думати про Рюна, а не про нас.
Біхьон покумекав трохи й мовив:
— Ні. Так не вийде. Хіба не сказано в пророцтві, що тільки троє можуть мати справу з одним?
— Невдалий час для давніх казочок!
— Проте монахи призначили нас через те пророцтво. І завдяки цьому наш загін досі цілий і не-ушкоджений. Повертатися на Північ ми повинні разом. Чому монахи не послали по наґа мене самого верхи на жукові? Га? Усе було б значно простіше.
Кейґан і слухати не хотів заперечень Біхьона. Аж раптом той заговорив про імовірність, на яку Кейґан не міг не зважати.
— А найголовніше, що твій задум несе нам загрозу. Керувати свідомістю велет-орлів уміє не одна наґиня в лісі. Якщо ми з Рюном полетимо на жуку нас неминуче помітять і дуже зрадіють.
Кейґан мусив визнати, що Біхьон має рацію. Він кивнув на Рюна, і той сказав:
— Моя сестра не вельми вправна в захопленні свідомості. Сильніші наґині запросто підкорять велет-орла.
— Твоя сестра не вправна? А що тоді виробляють вправні? — заверещав Тінахан. — Хай їй грець! І ти ще кажеш, що вона не вправна?
— Щоб літати на орлі, потрібно тримати рівновагу й мати силу. Тебе дивують спритність і гнучкість моєї сестри? О так! Вона ж чудово танцює. Жаровня завжди стає холодна. В управлінні свідомістю орла немає нічого особливого, бо він не найрозумніший птах. От мавпа — інша річ. А орел — усе одно що миша.
— Миша?
— Сестра зазвичай знерухомлює мишей, яких подають до столу. Нічого видатного, але вона винахідлива.
Розповідаючи про Само, Рюн відчув, як заболіло в грудях. В інших родинах мишам підрізували сухожилля, щоб не втекли зі столу. А завдяки Само, яка приборкувала свідомість мишей, у домі Фей обіди проходили охайно й приємно. Захопившись розмовою про незвичайні здібності сестри, Рюн не помічав того, що Біхьон і Тінахан ледве витримують.
А Кейґан не відчував відрази до цих подробиць. Він раптом запитав:
— Бачу, ти любиш сестру.
— Усім серцем!
— Серцем?
— Що?
Кейґан відвернувся від Рюна.
— Твій батько ніколи не вживав такого слова. У вустах наґа це звучало б глузливо. Так він мені сказав одного разу.
Рюн знітився і скривився. Тоді Кейґан додав:
— Але ти маєш серце, і ти сказав це щиро.
Рюн торкнувся грудей і глянув на Кейґана. Той роззирнувся навкруги й розпорядився:
— Якщо не можна летіти, ходімо. Учора вночі ми багато пройшли. Перепочиньмо спочатку. Я стану на чати перший.
Рюн зібрався щось сказати, та Кейґан не дозволив. — Не допитуйся. Я нічого не скажу.
* * *
Віас Макероу розплющила очі. Її постіль була мокра, наче щойно випрана.
Вона підняла важку голову, неохоче сіла на ліжку й зиркнула у вікно. Надворі було навдивовижу холодно. Нічне повітря пронизували тонкі чорні смужки. Віас нічого не чула, але здогадалася, що йде дощ.