Кару гадав, що вдало зіграв на почуттях Само, нічого не визнав і ввів її в оману. Але хитрощами неочікувано накликав на себе гнів Само.
— Я ось що придумала, Кару.
— І що ж ви придумали?
— Відрубаю твою голову та повернуся з нею в Хатенґрадж. Таким чином урятую життя «любому братові», розплачуся за вбивство наґа й знищу єдиного свідка мого шахрайства.
— Але всі побачать, що голова — не та.
— Я її так понівечу, що ніхто не розбере. Гарно придумала, чи не так? Як тобі, Кару?
Проклинаючи свою балакучість, Кару зізнався, що пішов з родини Макероу і тепер мандрує сам по собі. Але поки він передавав цей мислевислів, Само вже прибрала меча.
— Ні, це не годиться.
— Ой, і я так подумав.
— Можеш стежити за мною, Кару. Тобі, мабуть, пообіцяли гарну винагороду. Хай Макероу витрачають гроші, якщо не вірять. А так отримали б належне й гроші зберегли б.
Кару зітхнув і обережно мислезапитав:
— Вирішили-таки вбити брата?
— Макероу хочуть цього. Хіба ні?
— Мені просто цікаво. Ви ж любите його?
Сліпучий спалах пробіг обличчям Кару. Само рвучко вихопила шиктоль з піхов, так що меч нагрівся від тертя, і в повітрі закрутився різнобарвний сніп іскор. Коли сяйво пригасло, переполоханий Кару побачив, що вістря меча нависає просто над його лівим оком.
— Я дозволила тобі стежити за мною. Але не давала дозволу на розпитування. Кару, ти ж зможеш підглядати й одним оком?
— Благаю...
— Це було друге попередження. Третього не буде. Затям!
Шиктоль повернувся в піхви. Коли жах відпустив Кару, він здивовано зауважив, що Само рухається надзвичайно величаво, плавно й водночас скромно.
Само забрала свій наплічник і пішла геть, не прощаючись. Кару крадькома рушив за нею, утішений дозволом на стеження.
Шиктоль веде ката до злочинця, отже, іти слідом за катом — легка можливість розшукати Рюна. Якщо Рюн справді замінить Хваріта в таємному задумі, Кару як ніхто інший мусить бути поряд з його катом. Проте, зіткнувшись із Само віч-на-віч, Кару вже не був упевнений, що здатний зупинити її, коли доведеться. Тому вирішив посіяти в душі Само той самий сумнів, який носив у собі. Що Рюн, імовірно, не вбивав Хваріта.
Водночас Кару вирішив не наближатися до Само й не чіплятися з розмовами принаймні в наступні два дні.
Рюн помалу призвичаювався до своїх супровідників. Це відбувалося повільно не тому, що він був дуже обачний і вдумливий. Річ у різних способах спілкування.
Рюн не вважав себе особливо кмітливим, але вірив, що вміє влучно пожартувати. І не помилявся в цьому. Проте хоча Рюн раз по раз жартував мислемовленням, його ніхто не чув, і він почувався ніяково. Коли встигав схаменутися, мить для дотепу й сміху вже була втрачена. Труднощі Рюна в спілкуванні викликали відчутні страждання в Біхьона. Доккебі повсякчас шукав можливості пожартувати, але Рюн його не чув. Проте Біхьон, вигадливий, як усі доккебі, навчився жартувати з Рюном не словами, а на миґах.
Щодня Рюн радо дізнавався щось нове про життя доккебі й леконів. Ось тільки про людей так і не склав певної думки. Широка обізнаність Кейґана у всьому викликала в Тінахана й Біхьона щире захоплення, а Рюна лише дратувала. Так звана Кейґанова «турбота», яка спершу так вражала лекона й доккебі, доводила Рюна до сказу. Коли Тінахан тричі за п’ять днів звернувся до Кейґана з тим самим запитанням, а той незворушно тричі повторив ту саму відповідь, Рюн ледь стримався.
Він напосідав на Кейґана, щоби бодай щось вивідати про їхні стосунки з Юсбі. Наполягав на своєму праві знати все про батька. Та Кейґан затявся. Біхьон і Тінахан чудувалися з Кейґана, який завше був такий незворушний і докладно відповідав на їхні запитання, а тут уперто відмовлявся говорити.
«Чи його, бува, не мучить сумління?» — припустив Біхьон. Можливо, соромиться, що колись прийняв допомогу від наґа, плем’я якого ненавидів усією душею. Кейґан мріяв звільнити світ від наґів, тому шматував їх і з’їдав, аж раптом Юсбі пожертвував лівою рукою заради чоловіка, що перебував на межі смерті. З доступних Біхьону відомостей випливало, що ворог подарував Кейґанові життя, і Кейґан через це почувався винним. Біхьон майже не сумнівався, що так усе й було. «То він соромиться визнати, що вижив завдяки ненависному наґу! І хоче це приховати. Іншого пояснення не знайдеш!» — розсудив Біхьон і, як властиво доккебі, поділився здогадом з Кейґаном, прямо й відверто. І скоро зрозумів, що припустився помилки.
Біхьон очікував від Кейґана чого завгодно. А той повівся геть непередбачувано: оторопіло глянув Біхьону в обличчя.