— То що, я неправий?
— Чому ж... Не знаю. Ходімо далі.
І Кейґан вів загін без зупинок півтори доби. Тінахан почав уже бурчати, що Кейґан зібрався заганяти їх до смерті, а Біхьон і подумати не міг, що Кейґана жене лють. Аж ось наприкінці другого дня до виснаженого Біхьона, який ледь-ледь пересував ноги, підійшов Кейґан і тихо сказав:
— Не знаю, Біхьоне. Здається, що ти правий.
Біхьон довго переводив подих. І не тільки через утому.
— Кейґане, наступного разу, коли моє запитання вимагатиме дводенного переходу для того, щоби знайти відповідь, просто забудь про нього. Обіцяй!
— Гаразд.
— Тобто я таки не помилився?
— Так.
Зрештою Рюн здався. Кейґан жодного разу навіть випадково не згадав про Юсбі. І Рюн збагнув, що нерозумно й далі допитуватися, бо помітив, що Біхьон і Тінахан теж старалися якомога менше звертатися до Кейґана з дурнуватими запитаннями. Від чоловіка, який з таким завзяттям опікувалася ним, Рюн не міг вимагати неприємних для нього пояснень. Кейґан усього себе віддавав загонові. Без нього всі вскочили б у велику халепу.
Це стало очевидно п’ятнадцятого дня походу на північ, коли вранішній сон мандрівників перервали краплі дощу.
Тінахан застосував свої здоровенні кулаки й улаштував для друзів печерку, як її назвав Біхьон. Рюн не сперечався щодо назви. Звісно, це була не казкова печерка з блискучими самоцвітами й химерними виростами. Кремезні кулаки лекона зруйнували скелю, і з уламків утворилися стіни та долівка. З п’яти брил, які, здавалося, неможливо зрушити, він збудував дах. Тінахан доклав до будівництва укриття таких неймовірних зусиль, що його супутників пройняв побожний острах. Розміри печерки дозволяли вмістити кількох леконів. Та лекон у загоні був один, і зрівнятися з ним зростом міг лише Нані, тому всередині залишалося ще багато вільного простору. Тінахан заліз у дальній куток печерки, скрутився там калачиком, наче бажав заховатися від світу, і засумував. Усім стало його шкода.
— Я, певна річ, чув раніше, що лекони здатні розбивати скелі й літати. Але думав, що це все вигадки й перебільшення. А сьогодні побачив на власні очі, що це щира правда, — хихотів Біхьон, розпалюючи в укритті вогнище. Кейґан, який сидів найближче до виходу, побачив, що дощ не вщухає, і важко зітхнув. Рюн забився вглиб печерки. Йому не давала спокою думка, що камінь, до якого він притулився спиною, тисячі років був частиною велетенської брили, поки не прийшов лекон і не розкришив її двома-трьома ударами.
Через дощ повітря охололо, і наґ майже заледенів. Кейґан колись уже попереджав Тінахана, що за подібні божевільні вчинки вижене його із загону, але цього разу не сперечався, бо з ними був Рюн. Навіть людина із середньою витривалістю могла спокійно йти під таким дощем, але для наґа, який мало не замерз на смерть у річці, холод був нестерпний.
Кейґан ще раз зітхнув. Зітхання було безгучне, але з рота вилетіла біла пара. Рюн помітив її та винувато промовив:
— Кейґане, у мене є содрак. Я можу його ковтнути і...
— Його дія не надто тривала. Щоб іти цілий день, потрібна жменя пігулок. Ти так помреш. Нічого, усе одно нам треба відпочити.
Сказавши це, Кейґан неспішно підвівся.
— Піду щось уполюю. Не впевнений, що в дощ знайду здобич, але нам потрібно зробити запаси, якщо вже є час.
— Візьми мене із собою, — підвів голову Біхьон.
— Залишайся тут і подбай про інших. Вартівниці в таку мокру погоду не шастають, а от якийсь звір може надибати вас у пошуках сховку.
Рюн, який грівся біля вогнища, легко махнув рукою.
— Кейґане, будь ласка...
— Так, знаю. Для тебе принесу живу тварину.
— Пробач, що завдаю тобі клопіт.
Рюн був би вдячний навіть за одненьку мишку. Ті, хто не знається на полюванні, уявляють собі, що в лісі повно великої дичини, яка тільки й чекає, коли по неї прийде мисливець. Але насправді навіть найвидатніші мисливці можуть похвалитися, що здобули лише кілька десятків оленів за все життя. Наґи якраз і були видатними мисливцями, тому Рюн, хоча ще й не мав досвіду полювання, чудово розумів, яка то складна справа.
Отже, коли під вечір Кейґан повернувся із живою кабаргою, трьома кроликами, двома казуарами, двома ґронами бананів і жмутом їстівних трав, усі учасники походу захоплено ахнули. Усе-таки спіймати голіруч живу кабаргу майже неможливо, а казуар — задерикуватий хижий птах. Але найбільше всі здивувалися, коли побачили серед здобичі кроликів. Ці тварини в дощ ховаються по норах, тому було важко уявити, як Кейґан спромігся їх звідти дістати.