Отже, Кейґан забезпечував загін їжею, захистом і навіть розвагами. Усі до нього так звикли, що вже не уявляли, як могли б обійтися без нього. Хтозна, була це любов, довіра чи залежність. Можливо, усе вкупі.
Тому під вечір п’ятого дня, коли Кейґан не повернувся, як зазвичай у цей час, його супутників обгорнуло погане передчуття.
Змахнувши мокрі пасма з обличчя, Кейґан тяжко зітхнув. Пара з його рота за мить зникла, розпорошена краплями дощу. Краплі стікали щоками, крапали з підборіддя на груди. Його проймав холод.
Кейґан подумав, що його з хвилюванням чекають в укритті. Але тіло не слухалося. Він не міг зрушити з брили, на якій сидів. Знав, що саме його не відпускає.
Роздивляючись закривавлені руки, Кейґан пробурмотів:
— Геть нічого не пам’ятаю...
Дощова вода розмивала плями в’язкої крові на долонях, і між пальцями стікали червоні цівки. З волосся, що звисало перед очима, також падали червоні краплини.
Кейґан пхнув ногою камінь. Камінь покотився, здіймаючи криваві бризки, і вдарився об голову, що лежала поряд. Голова розлючено настовбурчила луску, але Кейґан на неї не глянув. Його увагу привернула інша голова, що намагалася ворушити губами. Кейґан насупився.
— Знову ви за своє.
Голова не зрозуміла, про що він говорить. У її очах читалося німе запитання.
— Відрубана голова не може говорити. Вона відділена від легень, і звуку вже не буде.
Голова розчаровано й грізно дивилася на Кейґана. Він байдуже оглянув три голови, що стирчали з калюжі крові. Здавалося, наче троє наґинь випірнули, купаючись у червоному озері. Кейґан виплюнув з рота волосся, яке надокучливо туди набивалося, і сказав:
— Я прочитаю по губах. Кажи.
«Чому ти нас убив?»
Кейґан не відповів. Йому здавалося, що все й так ясно. Але ця наґиня говорила про дещо інше.
« Чим завинило моє дитя?»
«Вона була вагітна», — тільки тепер зрозумів Кейґан.
Очі наґині ладні були спопелити його поглядом, повним ненависті. Кейґан зиркнув на голову, роззирнувся довкола. На галявині під зливою були безладно розкидані частини назьких тіл. Кейґан усвідомлював, що його вчинок звитяжним не назвеш. Заціпенілі від холоду наґині не могли дати гідну відсіч, тож він порубав їх на січку.
Серед цих доказів холоднокровного вбивства Кейґан швидко знайшов те, що шукав. У розрубаному тулубі виблискувало закривавлене біле яйце.
Кейґан знехотя підвівся, підійшов до голови наґині й підняв її. Голова була доволі важка. Тримаючи голову обіруч, Кейґан повернув її обличчям до неба. Заглянув у зріз горла й жорстко промовив:
— Говори.
І щосили видихнув повітря просто в отвір перерубаного горла.
— ...ти коїш...
Прекрасний милозвучний голос наґині стрімко вирвався з її рота й так само стрімко заглух, наче вона сама злякалася його звучання. Кейґан відсторонився від рани. Його щоки були густо змащені кров’ю.
— Я стану твоїми легенями. Хочеш щось сказати — кажи, наґине!
Кейґан знову притулив губи до отвору. Дві інші голови не відвертали від цього видовища нажаханих поглядів. Кейґан знову видихнув, і повітря пройшло крізь горло наґині, перетворилося на прекрасний голос. Ніжний запах вологого лісу змішався зі смородом крові, а красивий співучий голос наґині зливався із шумом струменів дощу й творив чарівну та сумну мелодію.
— Мені не можна помирати. Я не чекала такого! За кілька днів я мала дійти до Сімоґраджа... лише за кілька днів... і в оточенні сім’ї... я мала народити. Моє дитя... За що...
Кейґан не відповів. Йому нічого було сказати. Та й не міг він говорити, бо припав губами до закривавленого горла. Він і далі видихав, а наґиня дивилася в похмуре дощове небо й скорботно голосила:
— Чому... чому я повинна померти? Не можу повірити. Я ж пройшла обряд виймання! Там були хранителі! Чому я помираю? Чому бідолашне дитя не встигло вилупитися? Богине, за що мені таке?
Срібні сльози полилися з очей наґині й скотилися на руки Кейґана, які тримали голову. Червоні від крові руки заблищали від холодного сріблястого світла. Аж ось музика знову відсторонився від своєї страшної дудки з її прекрасною піснею.
Кейґан наблизив закривавлені губи до вуха нагині й прошепотів:
— Я дав тобі своє дихання, а в обмін візьму твою голову.
Наґиня не зрозуміла, про що він, але без допомоги Кейґана перепитати не могла. Він поклав її голову на великий камінь, повернувся до купи останків, заліз рукою в розрубаний тулуб і дістав яйце.
Шкаралупа була ціла. Кейґан обережно поклав його біля голови матері. Яйце могло скотитися з каменя, тому Кейґан закріпив його жменею мокрої землі. Дощ змив з яйця кров, і воно засяяло, мов коштовний самоцвіт. Кейґан знову підняв голову.