— Мабуть, ти хочеш зустрітися зі своїм вилупком?
Здогадавшись, що Кейґан зібрався вчинити, наґиня беззвучно заволала. Голови двох її товаришок, що лежали на землі, почули сповнений жаху мислевислів. Не в змозі дивитися, що буде далі, обидві заплющили очі.
Кейґан з розмаху посадив на яйце голову матері.
Воно розбилося. Полетіли бризки крові й жовтка, клаптики м’яса. Кейґан ще раз грюкнув головою об камінь. Почувся моторошний хрускіт, хлюпання дощової води та крові. Удар. Удар. Ще удар.
Кейґан спинився й зазирнув у обличчя наґині. Голова була геть розтрощена. Зі щілин розбитого черепа сочилися мізки та кров. Кейґан недбало викинув понівечену голову й стер з обличчя бруд.
— Про що ти думала?
Голова не відповіла. Кейґан і не сподівався на відповідь. Холодно продовжив:
— Цікаво. У мить удару вона більше боялася за наґеня чи за свою голову?
Від такого огидного й жорстокого запитання здригнулися навіть струмені дощу. Очі двох інших голів палали ненавистю. Кейґан легко зітхнув і всівся на ту саму брилу.
Він завжди був провідником. Відмовлявся від будь-яких інших занять. Коли Рюн очікував, що він вимовить: «Ти — син мого друга, а я — друг твого батька», Кейґан відштовхнув його. Бути провідником означало постійно наражатися на небезпеку й складні випробування. Але в той час, коли Кейґан сік мечем трьох наґинь, на яких ненароком натрапив під час полювання, він не був провідником. Тому й не міг тепер змусити себе повернутися до загону.
Він перетворився на Наґожера й був певен, що не стримається, коли побачить Рюна. У цьому він не сумнівався.
Уночі дощ ущух. Запала тиша, яку пронизав раптовий крик. З укриття вискочили Біхьон і Тінахан. Хвилювалися вони передовсім за Кейґана, який так і не повернувся. Наполоханий ними Рюн і собі вибіг з печерки. Друзі розповіли йому про загадковий звук, якого він не чув. Рюн напружив слух, і здаля долинув крик.
Біхьон і Тінахан кинулися в напрямку звуку, Рюн і Нані рушили за ними. На бігу Рюн насторожено спитав:
— Це Кейґан?
— Наґи не кричали б, а на тварину не схоже. Значить, Кейґан. Йому конче потрібна наша допомога! Ось чому він не повернувся вчора! — рішуче заявив Біхьон.
Дощу вже не було, і Тінахан сміливо мчав лісом, неначе його гнало бажання відігратися за п’ять днів вимушеної бездіяльності. За ним бігли Біхьон і Нані, а Рюн — останній. Хоч як це дивно, крик віддалявся. Усі були такі стурбовані, що забули про попередження Кейґана: не варто бігати в лісі, щоб не виказати себе жаром тіл.
Зненацька ліс закінчився.
Від подиву всі зупинилися. Перед ними в яскравому світлі місяця лежало місто. Біхьон розгублено сказав:
— Це що... назьке місто?
— Стривай. Тут щось не так. Не видно вогнів.
— Наґам не потрібен вогонь! Вони й уночі бачать. Ти хіба не знав?
Біхьон і Тінахан сперечалися, поки їх не наздогнав Рюн.
— У наших містах справді не буває вогнів. Але це не назьке місто. Немає Вежі сердець.
— Вежі сердець?
— Так, вона неодмінно є в кожному місті. І така висока, що помітна здалеку. А це якісь руїни.
Тінахан і Біхьон ще раз глянули на місто й переконалися, що зауваження Рюна слушне.
Місто було велике. З того місця, де стояли друзі, відкривалася лише його частина. Усі будівлі були зруйновані або в стані руйнування. На вулицях збереглися рештки бруківки. Окремі камені неохайно стирчали із землі то там, то тут, немов зерна в непомитому після обіду глечику. Де-не-де росли бур’яни — ріденька борода старого міста.
Колись місто процвітало. Зодчі, мабуть, будували його з розмахом, воліли прославити. Звели величні споруди, піраміди, колонади, пам’ятники. Подекуди серед руїн височіли сходи, що неначе вели в небеса. У світлі місяця все це здавалося примарними густими тінями.
Тінахан помітив на одній з високих пірамід якийсь рух, крикнув і махнув рукою в той бік. Стурбований Рюн вигукнув:
— Тепла істота!
Він бачив обриси когось очевидячки з гарячою кров’ю. Ще не встиг придивитися як слід, як теплова пляма вже зникла в піраміді. Усі троє побігли туди. Біхьон спитав:
— Ти добре роздивився? Це Кейґан?
— Ніби людина. І кров гаряча. Отже, не наґ. Напевно, Кейґан.
Лише коли товариші підійшли до піраміди впритул, змогли оцінити її справжній розмір. Вона була складена не із цеглин чи каменів, а із цілих будівель. Велетенська дев’ятиповерхова піраміда мала широку основу, тому здаля не здавалася такою високою. Уступ кожного поверху був просторий, як вулиця, кожна стіна помережана незліченними вікнами й дверима. Поверхи з’єднувалися сходами або пологими доріжками. Піраміда скидалася на гору, на схилах якої побудували місто, але це була не гора, а витвір чиїхось рук. Місто всередині міста. Приголомшені прибульці так і прикипіли до піраміди поглядами.