Але його вела не лише необхідність стеження за Рюном. Він мріяв ще бодай раз побачити усмішку Само.
Невдовзі Рюн, Біхьон, Тінахан і Нані зіткнулися з тим, про що Кару попереджав Само. До цієї зустрічі вони готові не були.
Зайшли в будинок на вершині піраміди та деякий час блукали в пітьмі, поки не натрапили на спуск до нижчого поверху. Усередині піраміди виявилася заплутана мережа незліченних переходів, східців і приміщень. Неможливо було передбачити, у якому напрямку поведе перехід і на якій висоті опинишся.
Була й імовірність того, що східці заманять під землю.
Друзям сяйнуло, що внизу можуть бути ще поверхи, з яких утворюється підземний близнюк піраміди. Тобто піраміда була подвійна. У голові паморочилося вже від споглядання розмірів надземної частини, а загальну протяжність усіх переходів і східців годі було й уявити.
І в цих незбагненних нетрях скрізь причаїлися дуоксіни.
— Тьху на них! Скільки їх тут узагалі? — ревів Тінахан.
На нього напав дуоксін з п’ятьма кінцівками. Вони всі слугували йому для пересування, але серед них були не тільки ноги. Тінахан, попри поранення, безстрашно стримував напад потвори й відчував не страх, а радше роздратованість. Дуоксін з несамовитим безглуздим вереском високо підстрибнув.
— Безсовісна смердюча жабо, у небі тобі не місце!
— І я такої думки! — вигукнув Тінахан.
Він не став витрачати час на те, щоб поцілити в котрусь з п’яти ніг, а відкинув списа й підставив груди під дуоксіна, що стрибнув. Той звалився на Тінахана, відскочив із шаленою швидкістю, наче камінь, запущений з пращі. Гепнувся в дальньому кінці переходу, від болю залементував на все горло, вимахуючи в повітрі всіма кінцівками.
— У тебе чотири ступні, і всі прекрасні! Синь! Руки! Ніч! Дев’ять лівих бульок!
Рюн завдяки назькому слухові не зважав на нісенітниці дуоксінів, а от у Біхьона голова йшла обертом. Недарма кажуть, що троє казкарів можуть забалакати доккебі до смерті. Біхьон ніяк не міг розслабитися й пропустити повз вуха дурниці, що їх белькотіли дуоксіни. Він силкувався знайти в їхніх словах бодай якийсь сенс, але не знаходив і тільки відчув головний біль.
А от бойовий дух Тінахана не могли зламати ані безперервні напади дуоксінів, ані їхні теревені. Темні переходи були запруджені цими чудовиськами, але Тінахан ішов уперед і викошував їх, мов траву. Щойно дуоксіни наближалися, він колов, рубав, бив, пхав, клював, топтав. Словом, не давав їм продиху. Під час битви в страшній тісноті лекон застосовував усі засоби, хіба що крім кукурікання.
І вперто просувався далі й далі так само швидко, наче біг широким полем. Біхьон, Рюн і Нані ледь устигали за ним.
Спис Тінахана зрештою не витримав шаленого запалу свого власника. Тінахан пронизав ним ногу чергового дуоксіна, але в ній неочікувано виявилося три кістки замість однієї. Тінахан не був до такого готовий, хоча помітив, що нога затовста. Вістря списа застрягло між цими кістками. З несамовитим криком страждання Тінахан смикнув списа на себе, але вістря не вивільнив, а натомість відірвав ногу дуоксіну. Через надмірну кількість кісток суглоб у потвори був крихкий. Дуоксін завив з болю:
— Нудна троянда в ніздрі!
Відкинувши дуоксіна, що завзято пручався, Тінахан був змушений зупинитися, щоб витягти списа з мерзенної плоті. Біхьон, який біг за ним, ледь не врізався другові в спину. Трохи відсапавшись, Біхьон нетерпляче вигукнув:
— Я загашу свій вогонь! Гаразд?
Тіла всіх супутників були вкриті доккебінським вогнем. Це був негарячий вогонь. Він не обпікав, а лише підсвічував дорогу. Проте вогонь давав небажану побічну дію: світло приваблювало щораз нових і нових нападників. Спостерігаючи, як на них насувається хвиля дуоксінів, Тінахан крикнув:
— А щоб їм повилазило! Ну ж бо!
Їхні тіла згасли. Стало темно, хоч в око стрель. Тінахан утратив самовладання. Його гребінь і сережки набухли кров’ю. В очах ще мить стояли образи побачених гидких істот. Він знав, що вороги близько, але не бачив їх і, певна річ, розхвилювався. Пальці, що тримали спис, напружилися до болю.
Але Біхьон не розчарував його й цього разу.
Він випустив вогняні подоби у вигляді лекона, доккебі, наґа й жука в іншому кінці проходу. Змахнув рукою — і вони побігли. Дуоксіни, волаючи на все горло, ринули навздогін.
Тепер навколо стояли тиша й суцільний морок. Знесилений Тінахан сперся спиною на стіну. У пітьмі пролунав стомлений голос доккебі:
— Цікаво, як довго ми тут гуляємо?