— Говори тихіше. Я, між іншим, бачив дуоксіна із чотирма вухами!
— Я теж його бачив.
Біхьон зітхнув.
— Вони побігли праворуч. Значить, це допоможе нам знайти вихід?
Тінахан придушено гигикнув і обмацав списа. На ньому й досі стирчала дуоксіняча нога. Він зняв шмат м’яса з вістря й витер долоню об стіну.
— Можна спробувати. Ми все одно колами ходимо в цій проклятущій норі.
— Дуоксіни постійно змінюють розташування проходів. Тому ми й застрягли. Але хоч одне з’ясували.
— Що ж ми з’ясували?
— Кейґана тут немає. Певно, ми тоді бачили дуоксіна.
Тінахан відповів на це запитання протяжним стогоном. Біхьон обернувся до Рюна. Сам він не бачив обличчя наґа, і для нього не важило, у який бік звертатися, але таким чином він подбав про зручність наґа, адже той міг бачити тепловий обрис співрозмовника.
— Рюне, ти як?
Насправді Біхьон обернувся не зовсім туди, куди треба. Рюн, усе ще стискаючи в руці сайкер, яким тримав оборону з тилу, відповів:
— Зі мною все гаразд.
Трава, якою колись Кейґан наказав Тінаханові обмотати списа, зносилася й висіла клоччям. Щоб зайняти руки та заспокоїтися, Тінахан заходився її обривати.
— Слухай-но, Рюне. Там, де я виріс і жив, дуоксінів не було. Як у вас їх стільки розвелося?
— Я тільки місяць тому з дому. Кіборен — моя батьківщина, але я ще не пізнав його таємниць.
Тінахан щось пробурмотів. Становище було складне. Знайти вихід без світла годі й думати. А на світло збігалися дуоксіни.
Біхьон бачив єдиний спосіб вибратися з піраміди.
— А що, як я помру?
— Що ти верзеш?!
— Якщо я помру, зможу проходити крізь стіни. І дуоксіни не зачіпатимуть мене. Я вкажу вам шлях!
Ошелешений Тінахан пригадав, що в доккебі тіло вмирає окремо від душі. Але все одно невдоволено гримнув:
— Який же ти нерозважливий телепень!
— А як ти пропонуєш вибиратися?
— Ще не знаю. Можливо, нас виведе випадковість, га? І ще, якщо вчинити по-твоєму, твоя душа потім відлетить до замку Тисячі всесвітів, еге ж? І нас стане на одного менше. А монахи з Великого храму наполягали, щоб рятувальний загін складався з трьох осіб, по одному з кожного племені.
— Так вас буде троє і без мене. Про Рюна ти що, забув?
— Він не член загону. Він нікого не рятує, це ми його рятуємо. Він дорогою може врізати дуба від холоду. Ох ти ж і бевзь! — Тінахан не стримався й зірвався на крик: — І думати не смій! Це ж треба, здохнути надумав! Для тебе це жарт, чи що? Хочеш пошити мене в дурні?
— Я тебе дурнем не вважаю.
— Я хочу вижити, байдуже, через яке лайно доведеться пройти! Мене тіпає від злості через те, що ти згоден так легко скласти лапи й померти. Подумай, що я відчуваю!
Біхьон стулив писок. А Рюн зауважив:
— Нас хтось кличе.
Поки Тінахан сварився з Біхьоном, Рюн не зосереджувався на слухові, бо це заважало йому відпочивати. Він сидів мовби в цілковитій тиші, поки друзі поряд пащекували.
І серед цієї тиші його свідомості сягнув мислевислів.
Рюн перелякався, що це Само переслідує його навіть у піраміді. Але прислухався й відчув, що це не назьке повідомлення. Наґи мислемовили вишукано, а цей мислевислів був надто спрощений, хоч і чіткий, неначе зойк або сміх.
— Нас хтось кличе. Через мислемовлення.
Тінахан збудився.
— Дуоксіни вміють мислемовити, чи як це зветься? Хто це?
— Не знаю. Якщо вони бувають такі різномасті, то хтось з них, може, і мислемовити здатен.
Тінахан погодився. Сказати про дуоксінів упевнено можна було тільки те, що впевнено говорити про дуоксінів неможливо. Біхьон висунув життєрадісну, як і личить доккебі, пропозицію:
— То ходімо. Рюне, ти можеш визначити напрямок, звідки прийшов мислевислів?
— Можу. Це не зовсім так, як з голосом і словами. От якщо вам скажуть: «Іди ліворуч», то не важливо, звідки долинає голос — справа, спереду чи ззаду. А якщо передадуть мислевислів: «Іди сюди», я відчую, куди мене кличуть.
— Як цікаво. Тож ходімо?
Тінахан клацнув дзьобом.
— Куди ходімо? А що, як воно хоче сказати: «Ходіть сюди, мої смачненькі»?
— А що, як там щось важливе? Ти здивуєшся?
— Здивуюся. І що таке важливе там може бути?
— Невідомо, хто це мислемовить, — дуоксін чи наґ, але це перша істота із зустрінутих тут, яка говорить не божевільні нісенітниці. То як гадаєш, це важливо чи ні?
У Рюна й Тінахана відібрало мову. Це було направду слушне зауваження. Якщо хтось спроможний спілкуватися, він може й пожартувати, і вилаятися, і розмірковувати про щось розумне, а може й запропонувати допомогу. А вони, без сумніву, потребували допомоги.