Потік дуоксінової плоті тривалий час провів у самопізнанні. Кров сама по собі не містить життя. Життя — це рух крові. Так само й свідомість Мертвоспаду виникла з руху. Рідина стікала на дно колодязя, але потік жив далі. Утім, настала мить, коли він відчув тривогу за своє існування, тому що гора трупів, яка стала його витоком, потроху танула.
І тоді потік наважився випробувати свою силу. Він уперше забажав.
Мертвоспад навчився приманювати дуоксінів на межі смерті до тієї порожнини. Вони слухняно йшли туди помирати, неначе думали, що помирати потрібно тільки там. Гора тіл відновилася, і молодий Мертвоспад зрозумів, що подолав загрозу загибелі. Він став дечим іншим — потоком, що вміє бажати.
Здійснене бажання не приносить заспокоєння. Вогонь бажає, щоб у нього підкинули дров, та коли їх підкинуть, не досягає остаточного вдоволення. Він тільки спалахує сильніше. Так і з бажанням.
Бажання Мертвоспаду росло. Тонкий потік доволі швидко перетворився на потужний. Але він збагнув, що мішанина накопичується на дні, тому течія може зупинитися й це буде його смерть, тому навчився не тільки сповільнювати швидкість потоку, а й воскрешати дуоксінів, збираючи їх з безладу частин. Відтоді Мертвоспадові більше не потрібно було старатися більшати.
Але він так і не вдовольнив свого бажання, тож міркував далі.
Це було схоже на диво. Адже міркувати, не користуючись мовою, неможливо. А Мертвоспад не мав у кого навчитися мови. Це вміння прийшло до нього через пам’ять племені дуоксінів, що містилися в трупах, і через спогади про дуоксінів, які зберігала піраміда. Мертвоспад нікуди не поспішав і не знав нудьги. Він безперервно міркував уже тисячу років.
Тисяча років минула без змін. Але якось він, як завше, покликав до себе здобич і отримав неочікувану відповідь, яка перервала його тривалі роздуми.
Біхьон, силкуючись здолати новий напад нудоти, запитав:
— Це були ми?
— Атож. На шляху до Мертвоспаду ми не зустріли жодного дуоксіна, бо Мертвоспад стримав їх. І в піраміді їх так багато теж через нього. Вони потрібні для його виживання. Він робить приблизно те саме, що доккебі, яких називають збирачами душ.
Тінахан згадав свого приятеля Робса й похитав головою.
— Я трохи знаю про збирачів душ. У мене є такий знайомий, ми разом хотіли вилізти на небоплава. Вони носять кілька душ в одному тілі. А Мертвоспад, значить, збирав тіла й утворив з них одну душу.
— Твоя правда. Ліпше назвати його не збирачем душ, а збирачем плоті.
— Оце доречна назва. Та грець із ним! Рюне, ти можеш дізнатися в цієї гидкої чудасії, як нам звідси вибратися?
Рюн перевів погляд на Мертвоспад. Біхьон і Тінахан згорали від нетерплячки й не зводили очей з Рюна, а на потік воліли не дивитися. Коли їм уже набридло чекати, Рюн зрештою нахилив голову набік і мовив:
— Мертвоспад став мислемовити значно краще. Спочатку він мислевисловлювався вкрай незграбно, а зараз добирає вишукані слова. Напевно, він знав багато слів ще до зустрічі зі мною, але не мав нагоди їх використовувати.
— Звідки він набрався тих слів? А, від дуоксінів. Ну гаразд, а як щодо нашого прохання?
— Мертвоспад підкаже нам дорогу, але вимагає дещо виконати. Це не плата за послугу. Він не знає такого поняття. Але просить зробити це, перш ніж ми підемо.
— І чого йому треба?
— Просить дати відповідь на запитання, над яким він міркує вже тисячу років. Воно непросте.
— Яке запитання?
Рюн насупився.
— Хоче знати, чому дуоксіни втратили Бога.
Само знову міцно стиснула шиктоль у долоні. Проте дуоксін, від якого вона чекала нападу, чомусь несподівано почав віддалятися. Вона придивилася й зауважила, що в цієї потвори обличчя та верхня частина тіла обернені вперед, а ноги — назад, тому, зібравшись накинутися на Само, він страшним голосом заревів від розчарування, адже ноги понесли його не в той бік. Та Само не було смішно.
— Бідолахи.
— І мене могли б пожаліти, — обурився Кару.
На це Само холодно мислевідповіла:
— Ми з тобою не маємо права так казати, особливо перед тими, хто позбавлений радості життя.
— Вони не усвідомлюють свого сумного становища. А я страждаю. Чи, ліпше сказати, відчуваю небезпеку.
Само обернулася до Кару. Той перебільшено підняв плечі, щоби привернути її увагу. Проте Само не виявила чуйності.
— Твій наплічник уже значно полегшав.
Це була правда. І саме це турбувало Кару. Він застромив руку всередину й дістав камінець.
— Погляньте, пані Фей. Холодний.
— Ще трохи видно.
— Видно, але нам не вистачить на повернення.