Коли Само й Кару ввійшли до міста-руїни, відразу помітили теплові сліди Біхьона й Тінахана на уламках каміння та піраміді. Але на відміну від супутників Рюна, які легковажно стрибнули в нутро піраміди, сподіваючись урятувати свого провідника, Само й Кару оцінили розмір будівлі й зупинилися перед нею. Вони не мали доккебінського вогню, щоб освітлювати собі дорогу, і не могли нічого бачити навіть назькими очима, бо піраміда всередині була холодна. Вони боялися заблукати.
Само сіла біля піраміди. Сонце піднялося вже доволі високо, а Само й далі сиділа мовчки та дивилася на піраміду. Коли Кару вже урвався терпець, і він розхвилювався, вона повільно підвелася й звернулася до нього з дивним наказом: назбирати повний наплічник камінців. Кару подумав, що наґиня сподівається в такий спосіб відбиватися від дуоксінів. Але Само сказала, що вони зайдуть у піраміду й кидатимуть по камінчику через певні проміжки. Нагріті сонцем, вони світитимуться теплом у темряві. Кару вразила її винахідливість. Гарячий камінь для наґа — усе одно що смолоскип для людини.
Піраміда виявилася значно більшою, ніж припустила Само. Запас камінців закінчувався, а скільки переходів простягалося перед ними, вони не відали. Легкість наплічника дуже тривожила Кару. А ще сильніше він розтривожився, побачивши, що камінці вистигли.
— Наші дороговкази теж мали охолонути. Ми не зможемо вийти звідси!
Само визнавала, що Кару має рацію, але нічого не мислемовила у відповідь і тільки вдивлялася в морок перед собою. Наляканий Кару нетерпляче повторив:
— Пані Фей, поки камінці не охололи остаточно...
— А чому, до речі, вони втратили свого Бога? Цього запитання Кару тієї миті не очікував.
— Що? Через їхню пиху.
— Ти вже мислемовив це. Що воно означає, якщо докладно?
— Не знаю. Мабуть, думали, що Бог їм не потрібен. Або вважали себе кращими за Бога.
Само оглянула стіни, стелю, долівку й похитала головою.
— І такі недолугі створіння змогли все це побудувати?
— Що ви хочете мислемовити?
Само повільно мислевідповіла:
«Затулили вікна коштовними завісами, у темних покоях утратили себе.
Заблукали, бо сплутали свою пиху з мудрістю.
Ох, зарозумілі дуоксіни!».
— Від кого ви таке почули?
— Це пісня.
— Що? Пі... пісня?
— Авжеж. Уривок з пісні, — мислемовила Само.
І почала передавати Кару слова з її початку:
«Боюся рахувати дні,
що залишилися мені.
Давно вже занедбав я тіло,
і рук і ніг уже торкнувся тлін.
Сиджу під деревом —
самотнім, як і я...».
Само спинилася, бо Кару вже не в змозі був себе опанувати.
— Рук і ніг торкнувся тлін? Це ж не про наґів пісня, чи не так? У нас руки й ноги не гниють.
Само розгублено мислемовила:
— Звісно, це не про наґів. Наґи не співають пісень. Кажуть, це пісня араджитських воїнів. Людська пісня.
— А ви звідки її знаєте?
— Від Юсбі, мого чудового вчителя бою на мечах. Він знав чимало дивовижних звичаїв Півночі. Але надміру ними цікавився й зрештою це кепсько закінчилося.
Хвилювання Кару потроху вщухало, він силкувався вкласти настовбурчену луску. Кару був приголомшений почутою від Само піснею, тією самою, яку він змушував співати Хваріта. «От лихо! Невже їй відомо? Та цілком може бути, що вона каже правду. Мене навчили цієї пісні люди. І той Юсбі міг від них навчитися, якщо цікавився людськими звичаями». Проте Само, ясна річ, пояснила собі подив Кару тим, що він просто не звик до пісень, адже наґи не співають.
— Ти чого? Ну вибач. Я лише згадала те, що раніше чула про дуоксінів. Більшість знає, що вони були пихаті, тому втратили Бога. І на цьому все, неначе цього достатньо. А в пісні розповідається трохи більше. Хоча все одно замало.
— Тобто в пісні сказано, що дуоксіни відмежувалися від світу й тому втратили себе?
— І вважали, що чинять розумно.
— І що з того?
Само піднесла руку й указала на стіну.
— От я і не розумію, яким чином дуоксіни спромоглися збудувати цю величну споруду?
— А як щодо мурах? Мурашники теж усередині порожні, а зовні схожі на цю піраміду.
— Мурахи, які нічого не знають ні про сусідів, ні про себе самих, не збудують мурашника.
Кару кивнув. Але його хвилювало, що розмова повернула не в тому керунку.
— Я зрозумів вашу думку. Та прошу вас, пані Фей, краще ходімо назовні й там продовжмо бесіду. Камені ж холонуть.
Само зітхнула.
— Ти нічого не відчуваєш?
— Про що ви?
— Тут є ще хтось, і він теж волів би знати, чому дуоксіни втратили Бога. І він десь зовсім близько. Мало не дихає нам у потилиці. Ось чому я завела про це мислерозмову.