— Що трапилося? Ти чого, Рюне?
Відступаючи крок за кроком, Рюн нестямно кричав:
— Мертвоспад хоче нас засмоктати! Він нас поглине, і ми станемо такими самими шматками м’яса!
Тінахан випнув груди й стрибнув у бік Мертвоспаду. Але його рішучість випарувалася, щойно він зазирнув у прірву. Лекон підозріливо схилив голову набік. Біхьон наївно поцікавився:
— А як він це зможе?
— Що?
— Як Мертвоспад нас поглине? Хіба потече у зворотному напрямку?
І тієї ж миті Мертвоспад поповз із дна догори.
У всіх від жаху ледь очі не вискочили з орбіт. Мішанина з дна, мерзотно вигинаючись, піднялася стіною і врізалося в потік мертвеччини, що падав з отвору. Клапті плоті розлетілися від місця зіткнення двох струменів, які невпинно набирали силу й вистрілювали тим шматтям щораз далі. Від зіткнення потоків зліплювалися частини тіл, як це відбувалося досі на дні колодязя. Два струмені перетворилися на подобу рук, одна з яких мала п’ять «пальців», інша — сім. Усі «пальці» були різної довжини, але мали одну варту уваги спільну рису. Їхні кінчики були обліплені сотнями очних яблук, що скидалися на ґрона бридкого винограду. Рюна від переляку скорчили судоми, і він тільки лускою шелестів. Почувся моторошний мислевислів:
— Я не допущу, щоб через тебе з’явився ще хтось, схожий на мене. Я заразом знищу й тебе, і твій неприпустимий задум боговбивства. Ти зіллєшся зі мною в одне ціле й сповна відчуєш мої муки!
Поки Біхьон і Рюн силкувалися здолати заціпеніння, Тінахан отямився. Але страхітливі «руки» вже наблизилися впритул.
Тінахан побачив сотні власних віддзеркалень у сотнях очних яблук і оглушливо закукурікав.
І сотні віддзеркалених Тінаханів розлетілися на друзки.
Від неймовірної гучності голосу лекона кінчики «пальців» розвалилися, а очні яблука покотилися навсібіч. Годі було й уявити щось огидніше. Рюн і Біхьон теж нарешті отямилися. А Мертвоспад несамовито, неприродно заверещав.
Він шалено розмахував «руками», позбавленими очей на «пальцях». «Руки» врешті переплелися і з’єдналися в подобу грубезної велетенської змії зі шматків чиїхось тіл. Вона підняла «голову» й загрозливо засичала.
З пащі «змії» стирчали блискучі «зуби» з гострих уламків кісток. Тінахан підняв списа й вигукнув:
— Здохни, клята почваро! Усі втікайте!
— Не вийде! Нам перекрили шлях!
Тінахан зиркнув назад, і його гребінь налився кров’ю. У загону за спинами зібрався натовп дуоксінів, який не давав можливості відступати. Поки Тінахан міркував, як рятуватися, «змія» з мертвої плоті з пронизливим вереском посунула на нього та друзів. Тінахан зрозумів, що на роздуми часу нема.
— Пробивайте дорогу! — закричав він, а сам виставив списа для оборони від «змії».
Біхьон розгублено зиркав то вперед, то назад. З одного боку Тінахан сміливо бився із чудовиськом. Важким міцним списом цей богатир з усією леконячою силою успішно давав відсіч, раз за разом відтинав шматки від «змії». Проте Мертвоспад не спинив течії та постійно відновлювався, швидко нарощував утрачені частини. Сили були нерівні. Рюн, розгублений, як і Біхьон, нетерпляче гукнув:
— Біхьоне! Вогонь! Мерщій!
Біхьон опанував свій страх і глянув Рюну в обличчя. Той указав на прохід, перекритий дуоксінами. Але доккебі вперто похитав головою.
— Я не можу. Не можу палити живих істот!
— Хіба їх можна назвати живими?
— Але вони й не мертві!
Лусочки в Рюна стали сторч від обурення. Наґ не розумів, як Біхьон може співчувати тварюкам, які завдали їм стільки жахливих неприємностей. Поки він умовляв доккебі, дуоксіни невблаганно наближалися.
— А якщо намащу твердим гострим молотком?
— Важке сонце старіє і народжується, а квіткам смішно!
Рюн притьмом дістав червону пігулку содраку й на очах схарапудженого Біхьона проковтнув її.
— Гаразд! Я проб’ю дорогу! За мною!
Рюн обіруч стиснув сайкер й вихором налетів на ворогів. Дуоксіни посилили натиск, хоча їхні крики вже повнилися страхом. Рюн не збирався кидатися в лобову атаку. Він з розгону скочив на стіну, звідти — на стелю й миттю впав просто на голови дуоксінам.
Він рубав їх мечем, не торкаючись ногами долівки. Перестрибував з одного дуоксіна на іншого, наступав на плечі й голови, на будь-що, адже багато хто з них не мав ні пліч, ні голови. Більшість часу, упродовж якого тривав бій, він узагалі тримався на стіні догори дриґом.
Але самовідданість Рюна не допомогла пробити прохід. Як «змія» відновлювала відрубані частини, так і натовп дуоксінів невпинно поповнювався новими потворами. Рюн майже не просунувся, а дія содраку слабла. Рюн розлютився.