Тінахан теж був на межі відчаю, але волі й рішучості поки що не втратив. «Змія» була величезна, а вузький прохід не залишав лекону простору, щоб розмахнутись як слід або зайти до «змії» збоку. Мертвоспад радо скористався своєю перевагою. Він підставлявся під потужні удари, вимушено відступав, бо знав, що може безперервно відновлюватися. Підступна «змія» щоразу відрощувала більше, ніж утрачала, мовби зацікавлено перевіряла, якого розміру буде достатньо д ля подолання Тінахана.
Біхьон не міг далі витримувати жахіття, що коїлися по обидва боки, затулив обличчя долонями та притулився до Нані, не в змозі вгамувати тремтіння.
— Що з нами відбувається?
— Біхьоне, агов! Запали вже вогонь!
Біхьон глянув на Рюна. Той отримав у бою численні рани, але під дією содраку не відчував болю. Біхьон побачив, як пазуриста рука, схожа на велетенського павука, учепилася Рюну в спину, і затрусився ще дужче. Рюн мав серце й, на відміну від більшості наґів, не міг відрощувати кінцівки. Рюн міг загинути.
Біхьон зрозумів, що вибору немає, і підняв руки. Він мусив виконати свій обов’язок і доправити наґа до Великого храму Хаінся. Бездіяльність Біхьона загрожувала загонові. Якщо загін не дорахується бодай одного зі своїх членів, пророцтво не здійсниться. Настав час Біхьону наважитися показати те, що наостанок перед смертю побачили лихі мешканці острова Фесірон, те, що навіки наклало тавро каяття на ущелину Акінсроу.
Біхьон зазирнув в обличчя дуоксіну, що саме встромив кігті в Рюна.
Він був невимовно потворний. Праве око сиділо майже впритул до кривого носа, а ліве приліпилося до чола. Через відсутність верхньої губи неоковирні нерівні зуби залишалися неприкритими. Затовста нижня губа порепалася, бо цей дуоксін, мабуть, страждав від зневоднення. Воно й не дивно, адже він постійно плакав.
У нього, напевно, було щось негаразд зі слізними залозами, тому що його обличчя не виглядало скорботним. Роздираючи спину Рюна кігтями, яких він мав шість на обох руках, дуоксін випромінював дику лють.
І ось ці бездушні сльози змусили Біхьонові руки здригнутися й відвернути від дуоксінів страшне лихо.
Біхьон опустив руки. Він усвідомлював, що Рюн помре, коли содрак вивітриться з його крові, що скоро впаде Тінахан. Власної смерті Біхьон не боявся. Ніхто з доккебі не сумує із цього приводу. Раптом Біхьон чомусь відчув цілковитий спокій і подумав про Кейґана: «І чого він їх убиває, навіщо їсть?».
М’язи Рюна були напружені до межі; здавалося, вони сплуталися в клубки. Вістря сайкера, яким розмахував Рюн, уже троїлося у нього в очах. Але він зібрався, стиснув зуби, стрибнув ще раз і вдарив сайкером так, що ледве руки не відірвалися. Мав передчуття, що сили скоро вичерпаються. А дуоксінів так і не поменшало. Дія содраку згасала, і Рюн подумував, чи не ковтнути ще пігулку.
— Я не помру, як Юсбі! Не помру, як Хваріт! Ніхто не відніме в мене серце!
І Рюн убивав усіх дуоксінів навколо себе, як колись убили Юсбі й Хваріта. Щоразу, коли шалений удар сайкера вражав дуоксіна в самісіньке серце, Рюн відчував, що ще живий.
«Змія» знову ожила й накинулася на Тінахана. Той, вивергаючи страшну лайку, розмахував списом. Між лютими ударами в повітрі пурхали пір’їни, що сипалися з лекона. Уперше відтоді, як забрав списа з Останньої кузні, Тінахан відчув його непомірну вагу. Спис був густо обліплений кров’ю, жовчю й клаптями плоті, і на все це налипало його власне пір’я. Але не тому спис поважчав.
«Змія» напала ще раз. Тінахан виставив списа, але збагнув, що завдати удару вже не в змозі, і знітився. Він збагнув, що не встигне захиститися, і мимоволі розпачливо закукурікав. «Змія»
здригнулася й відсахнулася. Кукурікання випадково вирвалося з грудей Тінахана потрібної миті й урятувало його, але він відчув, що такий порятунок ганьбить воїнську честь. Він обурено затупав ногами й міцніше стиснув списа.
— Агов! Ну ж бо! Не жива і не мертва мерзото, ходи сюди! Я готовий хоч десять днів битися! Що, знову відтворюєшся? Ти живеш завдяки розчавленим трупам! Тьху, з ким я взагалі розмовляю? Ходи сюди, падло!
— Леконе!
Тінахан ледь не впустив списа від несподіванки.
— Ти вмі... вмієш говорити? А гарненький-таки в тебе голосок! А перепрошувати теж умієш?
— Що ти патякаєш, леконе? Ти до кого говориш?
Тінахан збагнув: щось тут не так. Підвів голову до отвору, звідки вивергався Мертвоспад. Зараз, щоправда, цю діру радше можна було назвати зміїною норою. На виході з діри Тінахан побачив наґиню. Вона стояла просто на тулубі «змії».