— Це та, скажена!
Почувши крик Тінахана, «змія» вигнулася, щоб зазирнути собі на «спину». «Голова» чудовиська, що складалася із частин трупів, мала замість очей дві відірвані голови, якими й глянула на Само Фей. Само, яка думала, що стоїть просто на купі мертвих тіл, була ошелешена.
— О Богине! Що це?
«Змія» засичала й відстовбурчила шматки мертвих рук і ніг, неначе луску. Видовище було нестерпне. Усі ці руки й ноги смикали пальцями в страшних судомах. Сторопілий Кару за спиною в Само Фей відступив крок назад. А Само Фей у відповідь на сичання «змії» теж настовбурчила луску. Рвучко вихопила шиктоль з піхов і встромила в мертву плоть «змії».
Мертвоспад заволав так, що затрусилися вся піраміда. Само висмикнула шиктоль з тулуба «змії» та гукнула:
— То ти й справді живе?
Мертвоспад, що корчився і завивав від болю, затягнув тіло пораненої «змії» в отвір. Мертва мішанина сховала Само Фей від погляду Тінахана. Він сильно клацнув дзьобом і рішуче обернувся до друзів.
— Устань, Біхьоне! Нані!
Тінахан кинувся на допомогу Рюну, який досі тримав оборону сам-один. З голосним криком лекон кольнув списом кількох дуоксінів і розчистив ділянку, удвічі більшу, ніж за весь цей час удалося очистити Рюну. Тінахан повернув собі спритність і міць. Рюн опустився на одне коліно й подумав, що Тінахан не зміг здолати «змію» тільки через невдале місце битви. Кортіло запитати в друга, що зрештою сталося з Мертвоспадом, але вирішив, що не варто заважати Тінахану, поглинутому наштрикуванням дуоксінів на списа. А ще Рюн почувався таким виснаженим, що не міг розтулити рота. Содрак більше не діяв. Рюн ледве тримався, щоб не зомліти. Усе його тіло скував біль, тому йти він міг, лише спираючись на сайкер.
Біхьон підбіг до Рюна й підхопив його. Рюн насилу всміхнувся й глянув на Біхьона. Але той не всміхнувся у відповідь. Огрядний доккебі мало не плакав, хоча вираз обличчя мав сумирний і ніжний.
— Ходімо, Рюне.
Зграя дуоксінів, яка для Рюна була все одно що залізною стіною, для Тінахана виявилася всього-на-всього живоплотом. Лекон, мов буйний паводок, змив дуоксінів з дороги. Завдяки йому Рюн, Біхьон і Нані змогли пройти переходом, вимощеним порубаними й проколотими тілами.
Підтримуючи Рюна, сумний доккебі запалив вогонь на власних ступнях. Вогонь не шкодив йому й Рюну, лише спалював трупи, яких торкався.
Тінахану здавалося, що потрібно втекти якнайдалі від колодязя, і він біг, вів за собою загін, доки не заспокоївся. Помітив, що вже не мчить, хекаючи, а просто біжить світ за очі. Коли бігти набридло, довелося замислитися про причину. Вона була очевидна. Лекон не знав, куди бігти.
— Хай тобі всячина! Куди ми біжимо? — схаменувся Тінахан. — Знову блукаємо в темряві?
Рюн розгублено роззирався. Вони справді блукали, як і тоді, коли зайшли в піраміду. Як знайти шлях до виходу, ніхто не відав. Тоді Біхьон, який досі йшов мовчки, сказав:
— Я щось помітив. Дивіться!
Біхьон підняв великий камінь. Тінахан запитально глянув на нього.
— Камінь. То й що?
— Він гладенький. Стерся. А в піраміді таких не може біти. Це камінь із зовнішнього світу, ось що!
— До того ж трохи теплий.
Тінахан і Біхьон обернулися до Рюна. Він здивовано розглядав камінь, наче очам не вірив, і вказав рукою далі.
— Он там ще один такий. Вони нагріті сонцем. Якщо я ще можу бачити їхнє тепло, це означає, що камені принесли сюди зовсім недавно.
Тінахану й Біхьону сяйнула та сама думка, що й Рюну. У мороці піраміди розрізняти тепло від каменів могли тільки одноплемінники Рюна. Мацаючи сережки, Тінахан мовив:
— Це твоя сестричка залишила, щоб позначити шлях. Розумна вона в тебе!
— Вона тут була?
— Що? Ти не чув її? Еге ж, ти не чув. Тобі ніколи було слухати.
— Про що ти?
Тінахан випростав руку й спробував указати на «змію». Але тепер не було зрозуміло, куди слід указувати. Тому Тінахан просто відмахнувся й мовив:
— Я бачив її там.
— Бачив?
— Атож. Вона з’явилася з діри, звідки виповзає Мертвоспад. Завдяки їй ми змогли забратися звідти. Твоя сестра відвернула «змію» на себе.
Рюн закляк від жаху. Його щоки тремтіли. Раптом він рвучко розвернувся. Тінахан здогадався, що в наґа на думці, і схопив його за плече. Рюн пручався.
— Пусти! Я мушу їй допомогти! Якби я знав, не втікав би з вами!
— Спокійно! Куди зібрався? Хочеш померти від її меча?
Рюн стрепенувся й підняв очі на Тінахана. Здоровенна леконяча долоня міцно стискала його плече.
— Тобі не можна туди.
— Але... Але...