— Твоя сестра дасть собі раду. Їй удалося знайти нас у цих заплутаних норах, отже, і від Мертво-спаду вона врятується. Зараз важливіше, що буде з нашим загоном. Камені зовсім скоро охолонуть, чи не так?
Рюн не знайшов, що сказати, просто кивнув. Тінахан твердо клацнув дзьобом.
— Тоді ходімо. Мерщій! Доки ти ще бачиш тепло каменів!
— А моя сестра?
Рюн досі вагався, щось ніби тягло його назад. Тінаханові вже кортіло схопити впертого наґа й поволокти силоміць. Проте він не міг примусити наґа вишукувати теплі камені без його доброї волі. Біхьон перервав суперечку товаришів тихим питанням:
— Рюне, а ти взагалі зможеш туди повернутися?
Рюн, насилу стримуючи сльози, глянув у вічі Біхьону. Тінахан загубив напрямок і вже не розумів, звідки вони прибігли. Рюн, певна річ, не знав дороги. Він похнюпився. Тінахан смикав себе за гребінь від нетерплячки, поки нарешті не втрутився:
— Рюне, мені шкода. Але нам треба поспішати. Камені холонуть!
Нелегко було Рюну змусити себе зрушити з місця, хоч як його підганяв Тінахан. Але він пішов уздовж ланцюжка з каменів. Тінахан полегшено зітхнув. Усе товариство попростувало за Рюном.
Долівка була холодна, перехід — темний. Раз по раз до них хтозна-звідки долинали незрозумілі звуки. Рюн вухами їх не чув, але відчував, як під ногами котилися звукові хвилі, й зупинявся. Тінахану доводилося підганяти наґа знову й знову. Рюн знехотя рушав далі. Друзі йшли доволі довго, і жоден дуоксін їм не надокучав.
Невдовзі вони опинилися під небом — темним, але для них світлішим за морок піраміди.
Відразу по виході на волю Тінахану довелося пережити розчарування.
Він спершу не тямився з радощів, якими хотів поділитися з усіма в загоні, навіть із жуком. Не сумнівався, що інші теж щасливі, бо врятувалися з темної підступної пастки.
Але Біхьон видерся на високу брилу, усівся там, якнайдалі від усіх, і бездумно витріщився в небо. Нані співчував господареві: підійшов до брили й стомлено ляпнувся на землю біля її підніжжя. Тінахан припустив, що Біхьон виснажений тривалим підтриманням доккебінського вогню, і пошкодував, що поспілкуватися зараз не вдасться. Рюн теж бажав усамітнення, тож відійшов у протилежний бік. Тінахан не знав, що робити. Обережно наблизився до Рюна й спробував його втішити.
— Рюне, із сестрою все буде гаразд. Ти сам казав, що мертва плоть оживає через якесь чаклунство, зосереджене в колодязі. Тож Мертвоспад не може віддалятися від того місця. Їй достатньо просто тікати стрімголов, і він її не дожене.
Рюн обернувся до лекона.
— Ану ж дуоксіни переріжуть їй шлях, як і нам?
— Усі дуоксіни зібралися до колодязя, до нас. З того боку, де твоя сестра, їх не було. Ось чому вона непомічена дісталася витоку Мертвоспаду.
— Дякую за підтримку, Тінахане.
Лекон усміхнувся. Він мав одне погане припущення, яким не став ділитися з Рюном. На шляху до виходу, коли вони йшли за каменями, як на диво, не зустріли жодного дуоксіна. Цілком імовірно, що наґиня, послана стратити Рюна, саме тієї миті в повній темряві відбивалася від навали незліченних потвор.
— Тільки от... дещо мені не подобається, — Рюн нахилив голову.
Тінахан стрепенувся:
— Що? Що саме?
— Не можу викинути з голови мислевислів Мертвоспаду.
Тінаханові полегшало, що йшлося не про наґи-ню. Рюн не зводив очей з піраміди й розповідав:
— Мертвоспад закидав мені, що я зібрався вбити Бога. Але я не надав цьому значення, адже й на гадці такого не мав. Я не зрозумів, про що він мислемовить. Та ось виходить, що я був там не єдиний наґ. Мертвоспад міг прочитати свідомість моєї сестри, а не мою, і переплутати джерело думки. Так сталося, тому що він — багатоосібна свідомість.
— Як це?
— Він утворений із частин численних дуоксінів, але має сукупну свідомість. Він міг уважати, що всі наґи теж мають єдину свідомість.
Для Тінахана це було так нечувано й незрозуміло, що голова розболілася. Рюну довелося повторювати багато разів.
— То, значить, твоя сестра виношувала задум боговбивства? А Мертвоспад подумав, що цей задум зберігається у твоїй пам’яті, тому що ви обоє — наґи, і він вас не розрізнив? Але як це можливо? Хіба твоя сестра знає давні казки?
Рюн похитав головою.
— Вона дуже шляхетна й не цікавиться дурними казочками. Може, почула десь цю маячню та мимохіть запам’ятала, бо це все-таки дуже незвичайні розповіді. Іншого пояснення не знаходжу.
Тінахан кивнув, ніби погодився, але насправді лише хотів заспокоїти Рюна. Нісенітниця з боговбивством його не хвилювала. Він не розумів, як можна вбити Бога, і думати про це йому було неприємно. Але гніватися на Рюна, якого збиралася стратити рідна сестра, він не міг. Тож його роздратування окошилося на Біхьоні.