Тінахан підійшов до брили, де усамітнився доккебі. Нані відчув його наближення й підняв вуса, а Біхьон нічого, крім нічного неба, не помічав. Тінахан якомога вище заніс списа й всадив його в землю. Дзеленчання заліза неначе розбудило Біхьона, і він обернувся.
— Слухай-но, ти чому тоді відмовлявся запалювати вогонь?
— Тоді — це коли?
— Наше щастя, що з’явилася та навіжена, інакше весь загін загинув би! Або нас засмоктала б та мерзенна мішанина.
Біхьон байдуже вислухав докір і відвернувся. Це остаточно вивело Тінахана з рівноваги.
— Агов, нездаро!
— Що?
— Кажи, чому відмовлявся! Бодай якесь виправдання вигадай! І я, і Рюн зробили все, що могли! Не думав, що ти боягуз! Ясно, тобі ж бо помирати не страшно, а що буде з нами, тебе не обходить!
— Не обходить?!
— Якщо тебе вб’ють, душа твоя не помре. Ось тобі й нема чого боятися, хіба не так?
— А тобі його не шкода?
Тінахан на мить закляк.
— Кого? Його? Ти жалієш ворога, який бажав нас знищити?
— Через це й жалію, що він щиро хотів нас повбивати.
— Ти збожеволів, чи що?
— Мертвоспад тисячу років провів у очікуванні, а потім зненавидів тих, хто йому дарував свідомість і забажав їх знищити. Це ж дуже сумно.
Тінахан так рвучко мотнув головою, що гребінь заколихався.
— Які можуть бути жалощі? Він невдячний! О, стривай. Ти хочеш сказати, що жалієш його за те, що він став невдячним?
Біхьон кинув погляд на Тінаханів гребінь і повільно відвернув очі. Скидалося на те, що відповідати він не збирається. Тінахан здався й далі говорив уже стриманіше:
— Біхьоне, послухай. Я знаю, що доккебі вміють залишатися немовби живими по смерті. А от для мене чи Кейґана це недоступна розкіш. І для Рюна, бо він так і не вийняв серця. Наша загибель лягла б на твоє сумління! Тому наступного разу, якщо попросимо, запалюй свій вогонь. Таке нечасто може знадобитися. Усі перепони я стараюся усувати самотужки. Або Кейґан візьме це на себе. Але твоя рішучість теж колись може стати в пригоді. І тоді, Біхьоне, благаю тебе, не замислюйся, просто запалюй! Монахи відрядили тебе не для того, щоб ти очима кліпав, поки ми здихаємо. Трясця! Якщо доведеться обирати: пролити нашу кров чи забруднитися в крові ворога, не бережи себе, зроби правильний вибір.
Від слова «кров» доккебі наче скам’янів. Обурено зиркнув на Тінахана. Той визнав свою помилку й замахав руками.
— Вибач, вибач. Я перегрівся й скипів. Але ти зрозумів, до чого я веду?
Біхьон непоступливо відвернувся. Тінахану стало соромно за неприпустимі в розмовах з доккебі слова, він цокнув язиком і пішов геть. Потім усівся на розвалену стіну й далі гримав на доккебі вже подумки. Дивився на піраміду й думав, що вкотре переконався: дружити з доккебі неможливо. Довіритися такому товаришеві — це все одно що певна смерть.
І ще Тінахана тривожило, що наґиня, про яку він уже встиг забути, нагадала про своє існування й наміри. Цього разу випадкова зустріч з нею стала рятівним везінням, але не було й крихти ймовірності, що наступна зустріч теж виявиться приємною. Супроводження Рюна через Кордон і без того — вельми небезпечне завдання, а тут ще й на Біхьона покладатися не можна. Тінахан не міг очікувати підтримки від жалюгідного доккебі, який від самого слова «кров» пудить у штани. І Тінахан відчув, як бракує загонові Кейґана. Але де ж він? Тінахан хвилювався за нього.
— Овва! Ви тут руїнами милуєтеся?
Тінахан озирнувся. Біхьон і Рюн і собі глянули в той бік.
Від лісу до них наближався Кейґан.
— Ганявся за здобиччю й трохи затримався. Повернувся в укриття — там порожньо. Але, на щастя, з Тінахана сиплеться чимало пір’я, і я завдяки цим слідам легко вийшов на вас. А як ви дізналися, що тут є мальовничі руїни?
Кейґан знітився, бо Тінахан замість відповіді міцно стиснув його в обіймах.
На зворотному шляху до печерки Тінахан плутано розповідав Кейґану про пригоди, пережиті загоном. Кейґан вислухав, трохи скривився й занурився в думки. Невдовзі мовив, дивлячись у небо:
— Якщо наґиня поблизу, нам не можна затримуватися. Гадаю, усі втомлені, та, на жаль, доведеться обійтися без відпочинку. Мусимо йти цілу ніч.
Тінахан застогнав.
— Може, не треба так поспішати? Каміння до цього часу повністю вистигло, і вона не...
Тінахан обірвав себе на півслові, тому що згадав: поряд — брат їхньої запеклої ворогині. І саме на нього вона полює. Тінаханові голова пішла обертом.
— Цього я і боюся, — понуро мовив Рюн. — Так, Тінахан має рацію. Моїй сестрі вибратися не вдасться.