Кейґан скоса глянув на Рюна.
— Добре, що тобі пощастило вибратися.
— Але це моя сестра!
— Навряд чи ти мрієш, щоб вона якнайшвидше врятувалася й зітнула тобі голову шиктолем.
Рюн настовбурчив луску й грізно вигукнув:
— Можете кепкувати з мене, скільки влізе. Але я всім серцем бажаю своїй сестрі вибратися звідти неушкодженою!
Кейґан пропустив ці слова повз вуха й увійшов до печерки. Виніс звідти всі харчі й сказав:
— Тоді в тебе немає причини для сліз.
— Чому?
— Не важливо, чи охололи ті камені. Є інший спосіб вийти з піраміди. Я волів би, щоб вона не здогадалася про нього. Але якщо ця наґиня така кмітлива, що додумалася розкласти по дорозі теплі камені, моя надія, мабуть, марна. Та годі тобі радіти, Рюне. Збирайся. Ти мусиш турбуватися в першу чергу про себе. Я вже сказав, на нас чекає нічний перехід.
Кейґан відвернувся й рушив, а Рюн гукнув йому навздогін:
— Я не такий мудрий, як сестра, і не зрозумів, про який спосіб ти говориш? Скажи!
Кейґан кинув швидкий погляд на Рюна й указав у бік піраміди. Рюн і собі глянув та радісно скрикнув.
Захеканий Кару сидів, прихилявшись спиною до стіни. Навпроти нього стояла Само й протирала шиктоль від решток мертвяків.
Якби Кару тоді хтось мислемовив, що майже в той самий час хтось іще переживає таку саму халепу, це анітрохи не втішило б його. Утекти від «змії» було не важко. «Змія» тяглася за ними щосили, але вирватися з колодязя не могла. Але з усіх можливих ходів почали збігатися дуоксіни. Кару й Само вступили з ними в сутичку, як і Рюн із супутниками.
Кару був у відчаї, але Само застосувала всю свою майстерність у володінні мечем.
Хоча, якщо по правді, Кару цього не побачив. Він був надто зайнятий відбиванням нападів дуоксінів. Зрештою їх удалося відкинути завдяки дивовижній вправності Само та ще одній перевазі наґів, яка полягала в здатності бачити в темряві.
Проте Кару все одно не був задоволений. Дістав камінь з наплічника й засумував. Камінь був холодний, і Кару розчаровано відкинув його.
— Що нам робити, пані Фей?
Само не відповіла. Закінчила чистити шиктоль і повернула його в піхви. Потім згорнула руки на грудях і замислилася. Кару почекав, скільки вистачило терпіння, і знову звернувся до неї:
— Пані Фей! Про що ви думаєте? Знаєте, як нам вийти із цього страшного мороку?
— Я думаю про мислевислів чудовиська.
— Який?
— Коли воно вже не могло нас переслідувати, то дещо мислевигукнуло.
— Вибачте, але я не почув. Певно, від переляку. І що воно мислемовило?
— Як, ти не чув? Що не дозволить нам ще раз убити Бога. Тільки я не зрозуміла, до чого це.
Кару ледь стримав внутрішній крик. Трохи раніше Само сказала: «Тут є ще хтось, хто волів би знати, чому дуоксіни втратили Бога». Це й було чудовисько. І воно зазирнуло у свідомість Кару, а той навіть не помітив. Він напружено глянув на Само.
Само якраз опустила руки й мислемовила:
— Мабуть, ті безбожники розповідали Рюну багато страшних казок.
— Що?
— Рюн почув від безбожників усілякі дурниці й запам’ятав, а чудовисько помітило це в його свідомості. Але це просто марновірство. Як можна вбити Бога?
Кару відчув полегшення.
— Авжеж, справді. Тільки от що саме вони розповіли Рюну?
— А ти їх знайди та спитай. Ходімо вже, — мислемовила Само зовсім незворушно, ніби збиралася запросто вийти з піраміди. Кару здригнувся й хотів був відшукати щойно кинутий камінь, але не зміг, бо камінь повністю охолов. Тому Кару витяг з наплічника ще один камінь. Не встиг нічого мислемовити, як Само випередила його.
— Не кажи нічого про ці свої камені. Вони мене більше не цікавлять, — вона впевнено рушила проходом.
Кару викинув камінь, який тримав у руці, й пішов за нею.
— А як ми вийдемо, якщо не зважати на камені?
— Нас виведе тепло.
— Яке ж? Але пані Фей, камені холодні! Тепла більше немає.
— Мені байдуже до тих каменів! Кару, якби ти іноді підводив голову, то вже знав би.
Кару здивовано глянув угору.
Майже під стелею в темряві світився тепловий слід. Він був завбільшки з кулак, але його було достатньо, щоб розібрати дорогу. Отетерілий Кару дивився на Само.
— Як ви здогадалися?
— Тому що зараз вечір. Ходімо, мерщій. У мене багато справ. Не тільки ж за Рюном бігати.
Кару безмірно тішила теплова пляма, що летіла під стелею, тож він не розпитував, про які справи йшлося. Лише похитав головою і подумав: «Ця наґиня таки незвичайна».
Над ними пролітали кажани, яким природа підказала, що настала ніч.