— Не донесу. Я бачу, ви не така, як більшість жінок. Таємницю знищення сердець не можна довіряти лише жінкам, не здатним мислити тверезо.
— От і молодець.
Сайкер зник. Свачі помацав горло: кілька лусочок відірвалися під натиском леза. Йому раптом сяйнула думка, що раніше в цій кімнаті він сайкера не бачив. Напевно, Каріндоль дістала його з-під ліжка.
— Пані Макероу, ви направду не гніваєтеся?
— За що?
— Сам я з такими випадками не зустрічався, та, коли ще був послушником, чув від наставника, що зазвичай жінки, дізнавшись таємницю, шаленіють від гніву. Вони вважають себе непереможними й усемогутніми. Аж раптом виявляється, що вони вразливі істоти, чиє життя може бути перерване простим натисканням долоні на серце. До того ж це рішення ухвалюють якісь там бовдури-чоловіки. А ви, здається мені, сприймаєте своє становище цілком незворушно.
— Ми з тобою вже дійшли згоди, що обряд виймання — життєва необхідність для наґів.
Діяльність хранителів украй важлива. Якщо вони ще й отримують додаткові, так би мовити, можливості, хай так і буде. Це частини одного цілого. А щодо зловживань цими додатковими можливостями... Хранителі чудово усвідомлюють, до чого це може призвести. Тому немає підстав для тривоги.
— Не у всіх такий холодний розважливий розум.
— Свачі, я дізналася про знищення сердець одинадцять років тому. А за п’ять років після того знаменного дня настав мій час виймати серце. І я пішла. Без вагань, без страху.
Свачі довго не міг дібрати слів. Усім наґам відомо, що виймання серця дарує безсмертя, та все одно знаходиться чимало наґів, кого обряд лякає. А Каріндоль, навіть усвідомлюючи, що передає хранителям право вирішувати, жити їй чи померти, безстрашно пройшла обряд.
— Ви — справжня жінка! Така хоробрість!
— Та годі тобі. Так мислемовлять чоловіки, коли хочуть, щоб жінки все зробили замість них.
Каріндоль розцінила мислевислів Свачі як підлещування й усміхнулася. Тепер, коли все прояснилося, вона почувалася зі Свачі вільніше.
— А чому того чоловіка засудили до знищення серця?
— Кого?
— Ну того, з родини Фей. Я думала, тобі відомо, адже ти був послушником. До такого суворого покарання стараються не вдаватися. Чим він був небезпечний?
— А як його звали?
— Не дуже добре пам’ятаю. Юс... Юсбе? Юсбі? Щось подібне.
— Його звали Юсбі. Рюн Фей відмовився від послушництва якраз через той випадок, — відповів старший наставник Серізма.
Свачі кивнув. Розтираючи м’язи ніг, що істотно постраждали від сходження на п’ятдесят п’ятий поверх Вежі, він жваво мислемовив:
— Он як! Юсбі був батьком Рюна Фея! Тоді зовсім не дивно, що Рюн до нестями боявся обряду.
— Ще б пак! Побачивши таке, хто погодиться виймати серце?
— Так. А чому того чоловіка засудили до знищення серця? Він був небезпечний?
— Овва, а ти знаєш про знищення серця?
— Дещо знаю.
— Ні. Нічого ти не знаєш. Є величезна різниця між знанням і розумінням. Як припустила, навіть не відаючи всього, Каріндоль Макероу, знищення серця — дуже небезпечна зброя. І тому ми зберігаємо таємницю. Отже, розповісти тобі, у чому полягала провина чоловіка, страченого в цей спосіб, ще небезпечніше. Пробач, Свачі, я не можу тобі про це мислемовити.
Свачі не образився. Йому взагалі-то було байдуже. Помітивши, що Свачі не втратив рівновагу через відмову, Серізма всміхнувся.
— То хто ж убивця Хваріта? Ти з’ясував? Є докази, що це справа рук Віас, як підозрював Кару?
— Я ще не знайшов доказів. Лише подумав, що буде корисно якось наблизитися до Віас. Піти в обхід — безпечніший спосіб щось рознюхати. Але поки не вивідав у Каріндоль нічого суттєвого. До того ж зараз Каріндоль і Віас страшно посварилися, і підібратися до останньої стало складніше.
— Значить, наш задум від загрозою!
Свачі спохмурнів.
— Мабуть, не слід постійно нагадувати про важливість задуму, ти й сам чудово це усвідомлюєш. Ти або Кару неодмінно повинні вистежити вбивцю Хваріта, щоб ми точно знали, кого можна посилати до Великого храму, а кого — ні. Це нелегке завдання, але вірю, що ти впораєшся, Свачі.
Свачі кивнув. Справді, задум — ось що мало першочергове значення.
* * *
— Може, мислемовиш, що далі робитимеш?
Засапаний Кару, який саме прихилився до каменів піраміди, щоб перепочити, аж ніяк не очікував такого запитання від Само. Він хотів зазирнути їй в обличчя, але Само сиділа непорушно й дивилася в небо. Кару довелося відкрити закриту досі свідомість.
— Про що це ви, пані?
Кажани вивели їх на один із серединних поверхів піраміди й тепер летіли в далечінь, до лісу, залишаючи в повітрі переливчастий тепловий слід. Само захоплено милувалася цим вогняним візерунком на тлі нічного неба. Раптом вона обернулася до Кару.