— Якщо Рюн поїде на тобі, не прийнявши содрак, може замерзнути на смерть. Він має серце, ми мусимо бути обережні.
Кейґан поміркував деякий час і вніс зміни в правила походу:
— Тінахане, усе-таки, гадаю, тобі можна нести Рюна. Він грітиметься у твоєму пір’ї. Тільки не біжи, а йди поряд з усіма, щоб не перегрітися. Коли відчуєш, що стає гаряче, негайно скажи мені.
Біхьон і Тінахан призвичаїлися до лісу й добре затямили всі настанови провідника: найважливіше — тепло тіла, а на звуки можна не зважати; у гущавині лісу можна йти без побоювань, навіть здіймаючи хрускіт і шурхіт, але там, де ліс рідшає, краще не ходити, щоб не натрапити на вартівниць, які саджають дерева; можна спокійно наступати на землю чи траву, хоча там і залишаються відбитки ніг, але не можна наступати на камені й брили, бо вони збережуть тепловий слід, якщо тільки не розжарені полудневим сонцем.
Доккебі й лекон добре засвоїли ці закони виживання й дотримувалися їх, не замислюючись. Тому неабияк збентежилися, коли Кейґан раптом оголосив:
— Ми перетнули Кордон.
Тінахан роззирнувся, дрібно закліпав. Навколо був такий самий ліс, як і досі. Ті самі дерева-велетні й надокучлива спека. Але Кейґан промовив твердо й спокійно, як людина, цілком упевнена у своїх словах:
— Ми впоралися. Дякую всім.
Тінахан нічого не міг уторопати. Біхьон витріщився на Кейґана. Той не дорікнув їм за незліченні дурнуваті вчинки, але й не похвалив. Спіймавши на собі погляд Біхьона, Кейґан зненацька перемінився на обличчі. Доккебі впізнав цей винуватий вираз: саме такий бував у нього самого, коли він дивився на каштеляна Бау після чергової нерозумної витівки. Вираз цей миттю стерся з обличчя Кейґана, змінився сухою люб’язністю.
— Тут нема чітко накресленої межі, але ми більше на зустрінемо вартівниць, тож можна сміливо сказати, що Кордон пройдений. Тут, на Півночі, на нас теж чигатиме небезпека: тут ходять розбійники, які вільно почуваються на нічиїй землі. Та якщо вони мають розум у голові, не зачіпатимуть мандрівників, серед яких є лекон. Ви можете більше не боятися. Біхьоне, запали Рюна.
Останні слова Кейґан вимовив так по-буденному, що Біхьон не відразу збагнув їхнє страхітливе значення. Рюн, який сидів на спині в Тінахана, і Біхьон майже одночасно вигукнули:
— Що?!
Кейґан, звісно, не мав на увазі, що збирається спекти Рюна для святкової вечері на честь перетину Кордону. Вислухавши вказівки Кейґана, Біхьон огорнув тіло Рюна ледь теплим доккебінським вогнем, який зігрівав, хоча й не світився. До Рюна повернулася життєва сила, і він зміг іти самостійно. Тінахан зрадів за товариша, але спитав, чому не можна було зробити так раніше. Рюн випередив відповідь Кейґана:
— Вогонь, який мене зараз огортає, такий само теплий, як ваші тіла.
— Так отож! Ти не гарячіший за нас. Хай би нас у лісі й помітили — яка різниця?
— Ти не розумієш. Моє тіло нагріте рівномірно. Якби ти йшов лісом, одягнений з ніг до голови в яскравий однобарвний одяг, тебе можна було б помітити здаля. Саме таким я зараз бачу себе.
Тінахан зрозумів і вкотре оцінив мудрість Кейґана, який передбачив цю небезпеку, хоча сам був людиною і не міг розрізняти тепло очима.
Біхьона це теж вразило, але він тільки мовчки дивився на Кейґана, щоб не бовкнути дурниці. Прочитавши його настрій, Кейґан хотів уже щось сказати, коли доккебі відвернувся й заходився гладити роги Нані. Кейґан вирішив, що зараз невдалий час для розмови з Біхьоном, а той збагнув, що Кейґан угадав його почуття.
Після перетину Кордону Тінахан і Рюн змогли нарешті безтурботно заснути. Коли вони вляглися й захропли, Біхьон підійшов до багаття, біля якого сидів Кейґан. Той мовчки подивився на доккебі. Зірки, схожі на найменше дитя Ночі — Сновидіння, пронизували небо довгими променями. Біхьон заговорив:
— Я щиро вдячний тобі за те, що провів нас сюди живими-здоровими. Нелегко тобі з нами велося, чи не так?
— Ні, нічого.
— Ми знайомі лише три місяці, але я переконався, що ти поїдав наґів не марно. Твої знання про них справді глибокі. Отже, правду кажуть: вовк краще знається на вівцях, ніж чабан.
— Тільки от вівцям здається, що чабан обізнаний краще.
— А вовкові байдуже, що подумають про його знання, він просто їх застосовує.
— Авжеж, мабуть, так.
Біхьон махнув рукою, і скромне багаття Кейґана, складене з хмизу й сухого листя, зненацька розпустилося пишною вогняною квіткою. Полум’яні пелюстки майже торкнулися обличчя Кейґана, але той навіть оком не змигнув. Цей вогонь не пропікав.
Біхьона роззявив рота від подиву.