— На Півдні ми змушені були йти пішки, щоб нас не помітили вартівниці. Тепер можна пришвидшитися. Рюн потрібен у храмі. Ти, Тінахане, можеш помаленьку йти слідом за ними. А як забажаєш бігти, майже не відставатимеш.
— Що? А ти?
— Я не піду з вами.
Очі в Біхьона розширилися.
— Як це — не підеш?
— Отак. Рюн полетить з тобою на спині в Нані, а я вам більше не потрібен. Я вас провів через Кіборен туди й назад. Моє завдання виконане. Я хочу додому.
— А винагорода? Не підеш по неї?
— Винагорода?
— Аякже! От замок Тисячі всесвітів отримає від Великого храму двісті золотих монет за мою службу. А Тінахану обіцяли дати грошей для полювання на скарби небоплавів, чи не так?
Тінахан кивнув і розгублено зиркнув на Кейґана. Той відповів:
— Я погодився на це не заради грошей. Ніхто, крім мене й самих наґів, не знає Кіборену й назьких звичаїв. Тому я погодився допомогти. А ще я трохи заборгував храмові. Тому не сподівався на винагороду.
— Нехай так, але хіба тобі не доручили доправити Рюна до Великого храму, а не тільки перевести його через Кордон? До храму ще далеко!
— Ти сам казав, що Нані може взяти лише двох.
Біхьон знітився й глянув на Тінахана. Той не знав, що відповісти. Як і протягом усього тримісячного походу, і цього разу заперечити Кейґану вони не могли. Справді, переліт на жукові — найшвидший і найбільш надійний спосіб пересування. І Кейґан у цьому разі не потрібен.
Кейґан ретельно збирав речі, наче й не сумнівався, що заперечень не буде. Він надягнув наплічник, начепив Незламного й наостанок обернувся. Погляд Кейґана затримався на обличчі Біхьона. Той ледь не плакав.
Кейґан зітхнув і сказав:
— На прощання розповім казку мисливців з краю Кітальджо. Хочете?
— Що?
— Було колись на світі четверо птахів — четверо братів. Перший пив тільки воду, другий — кров, третій — отруту, а четвертий — сльози. Той птах, що пив кров, жив найдовше. А хто помер раніше за всіх, як гадаєте?
— Той, що пив отруту! — заволав самовдоволений Тінахан.
Усі озирнулися на нього, а Кейґан мотнув головою.
— Той птах, що пив сльози.
Тінаханів гребінь настовбурчився, Рюн гигикнув. Біхьон, який відчув огиду й затремтів після слова «кров», насилу вимовив:
— Хіба чужі сльози вбивають?
— Так. Той птах, що пив кров, жив найдовше, бо кров дуже дорога і ніхто не хоче її проливати. А от сльози, навпаки, проливають нестримно, бо вони шкодять тілу. Певна річ, той птах, що пив сльози, не міг довго прожити. Проте...
— Що?
— Він найкрасивіше співав.
Рюн і Тінахан здивовано перезирнулися, а обличчя Біхьона просвітліло. Побачивши радість на обличчі доккебі, Кейґан попрощався:
— Легкої вам дороги. Бувайте!
Усі знітилися, а Кейґан просто відвернувся і пішов геть. Він швидко віддалявся і, коли товариші нарешті знайшли слова для прощання, був уже так далеко, що нічого не міг почути. Мовчки спостерігаючи, як Кейґан зникає за пагорбом, Біхьон усміхнувся й кивнув. Тінахан сердито вигукнув:
— Ой, іди собі! Здихався набридливих недоумків, і що — полегшало тобі? Тікаєш, не озираючись?
Рюн і Біхьон не погоджувалися з набурмосеним Тінаханом, ба навіть і сам він так насправді не думав. Жодного разу за три місяці Кейґан не виказав роздратування, мовби його терпіння — безмежне. Тінахан помовчав трохи й чесно зізнався:
— Щоб я сказився! Шкода, що він пішов. Він про все дбав, і ми були спокійні, а без нього навіть тут страшніше, ніж було в Кіборені!
Усміхнений Біхьон указав на жука Нані; то був знак, що час вирушати.
— Хтозна, може, ми ще зустрінемося.
— Так, неодмінно!
Тінахан щиро в це вірив. І що більше думав про це, то міцнішала його впевненість.
Кейґан ішов до пагорба стрімко, майже бігцем. Та коли пагорб сховав його від покинутого загону, сповільнив ходу.
Він довів справу до кінця. Задуми Великого храму незбагненні, ніхто не міг дати їм зрозумілого пояснення. Кейґан і не бажав нічого знати. Щоразу, коли монахи просили Кейґана взятися до справи, яка була до снаги тільки йому, він погоджувався не тому, що вдовольнявся поясненнями на кшталт того, як це важливо. Він брався до справи, бо просто ніхто у світі не міг із нею впоратися.
Зараз, перегорнувши чергову сторінку літопису своєї служби храмові, Кейґан не відчував задоволення собою. Адже неможливо відчути задоволення, коли не знаєш, у чому полягала твоя допомога. Кейґан збирався повернутися до своєї хижки в Караборі й тихо-мирно очікувати наступного запрошення від монахів, убиваючи час за приготуванням назького м’яса.