Безтурботний час убивств на лоні природи.
Кейґан роззирнувся. Він більше не помічав, що краєвид перед ним рухається, тому глянув на власні ноги. Зрозумів, що замислився й закляк на місці. Так і стояв, утупившись у землю.
Налетів вітер.
— Той птах, що пив кров, жив найдовше, бо кров дуже дорога й ніхто не хоче проливати її марно. Тільки ось від нього йшов страшний трупний сморід, і ніхто не наважувався наблизитися до того птаха.
Кейґан раптом пригнувся й вихопив меча з-за спини. Налитими кров’ю, звірячими очима роззирнувся навкруги й здогадався: щойно він почув власний голос. І сторопів. Почепив Незламного на гачок за спиною і сховав обличчя в долоні.
— Даремно я сказав це доккебі.
Кейґан не міг пригадати імен доккебі й лекона, з якими пройшов Кіборен, і це його зовсім не дивувало. А дивувало його те, що він досі пам’ятав ім’я наґа. Рюн. Усе через Юсбі.
«Він назвався сином Юсбі! Ох і телепень! Що ти від нього отримав? Кілька крапель сімені? Воно було б пролите й без твоєї появи на світ! І це робить його твоїм батьком? А от мені Юсбі віддав свою ліву руку!» — подумав Кейґан і сердито рвонув з місця, наче це допомогло б йому забути ім’я Рюна. Та його довго не стирав з пам’яті навіть швидкий біг. Кейґан ледь стримувався, щоб не вихопити меча й не відрубати собі частину голови, де зберігалося ім’я того зухвальця, що назвався сином Юсбі.
Він не міг більше терпіти й вихопив-таки Незламного. І тієї ж миті відчув слабкість у колінах. Спробував спертися на меч, як на ціпок, та не втримав рівноваги й упав, боляче вдарився підборіддям і коліньми. Меч випав з руки й дзенькнув об каміння.
Кейґан лежав на землі й дивився на свій подвійний меч. Щоку саднило, але він не зважав. Зненацька засміявся, і його подих здійняв хмарку куряви.
«Кейґане, ти — тупоголовий виродок!».
«Кейґане, ти — недолугий дурень!»
«Ти — ...».
«Як же мене звати?»
— Кейґане, що з тобою? — почулося наче нізвідки.
Кейґан розплющив очі й збагнув, що лежав непритомний. Він підвівся, спираючись на Незламного, й озирнувся на той голос.
До нього наближався доккебі. Почали спливати у свідомості безладні уривки спогадів, від яких знову запаморочилося в голові: «Його звуть Біхьоном Шраблем... У нього їздовий жук, прозваний Нані...».
Кейґан сів.
«А-а-а, хай йому грець! Я не забув? — подумав він і злякався: — Значить, я пам’ятаю все?».
— Кейґане, ти як?
«Направду хвилюється за мене? — Кейґан недовірливо насупився. — А чого тоді таке веселе обличчя? Хвилюється і радіє водночас? Він що, глузує з мене?! Не схоже. Він радий мене бачити!».
Біхьон підійшов і мовив:
— Ти забився? Ох, не знаю, радіти чи плакати.
— Ні, не забився. Чого радіти й чого плакати?
Біхьон усміхнувся, проте вийшло якось моторошно.
— Добре, що наздогнав тебе, коли ти не відійшов надто далеко. А тепер спитай, чому я пішов тебе наздоганяти.
— І чому ж?
Біхьон безпорадно розвів руками.
— Нані відмовляється везти Рюна! Я в розпачі!
Усупереч сказаному, обличчя Біхьона просто світилося від щастя.
Рюн зробив крок. Нані, зайнятий пережовуванням кори, зібраної Тінаханом, відчув його наближення й виставив роги. Наполоханий Рюн глянув на Біхьона, а той тільки махнув рукою, мовляв, сміливо йди далі. Рюн набрав у груди повітря й зробив ще один крок.
Нані покинув кору й відступив. Кейґана це не здивувало. Те саме повторилося вже тричі. Кейґан доволі роздратовано глянув на Біхьона.
— Спитай його мовою рухів, чому він боїться Рюна.
— Уже питав, поки тебе не було. Не відповідає.
— Спробуй ще раз.
Біхьон знизав плечима, підійшов до Нані й заходився швидко й дивно жестикулювати. Кейґан уважно стежив за вусами Нані. Зазвичай їздові жуки спілкуються рухами вусів, але Нані не поворухнув жодним, хоч скільки Біхьон домагався відповіді.
Кейґан деякий час замислено дивився, спершись підборіддям на долоню. Потім кинув на Біхьона запитальний погляд, але, на жаль, той так нічого й не з’ясував, а тільки невпевнено промимрив:
— Е-ем... А-а-а... Він поводиться так, наче поряд небоплав. Тобі ж відомо про нелюбов жуків до цих рибин?
— Та кому ж не відомо! Через це я так і не видерся на спину небоплава! То й що? Рюн хіба небоплав? — скипів Тінахан.
— Я ж кажу, поводиться так само, як при зустрічі з небоплавом. Якщо спитати жука, чому він боїться небоплава, він не відповість. От і зараз затявся.
— Рюн приєднався до нас місяць тому. Жук точно встиг до нього звикнути. Але в чому річ — не можу второпати, хоч убийте!