Дзютаґі вгамував своє збудження і замислився. Суть самоспоглядання — навчитися забувати себе. Мабуть, збирач душ, забуваючи під час самоспоглядання свої численні душі одна за одною, дійшов до найдавнішої, і вона спливла на поверхню його свідомості. Але це було тільки припущення наставника.
— Чому душа заговорила араджитською мовою?
— Збирач душ і сам не зрозумів, що вона мовила через нього.
— А як тоді ти дізнався?
— Мені таємно передав подвижник Дехора, який був тоді в молитовні.
Дзютаґі ляснув себе по нозі. Справді, монах Дехора був відомим знавцем стародавніх книг і мов.
— Подвижник Дехора сказав мені, що збирач душ відразу все забув, так само як інші присутні, адже викрикуванням нісенітниць під час самоспоглядання нікого не здивуєш.
Дзютаґі відчув полегшення.
— Тобто зараз про це відаємо тільки Дехора, ти і я?
— А ще драконодухі, якщо вони ще десь залишилися.
— Та де їм зберегтися! Щоби стати драконодухим, потрібно з’їсти драконів корінь. А наґи ще в сиву давнину повиривали весь драконів квіт.
— Уряди-годи ширяться чутки, що хтось знайшов драконів корінь. Учора душа сказала, що драконів корінь розплющив очі, тож принаймні одна рослина драконового квіту збереглася. А якщо є одна, можливо, й інші десь є? І хтось може знайти корінь і його з’їсти.
Дзютаґі подумав, що Ореноль правий. Він знічев’я дістав з кишені чотки, заходився їх перебирати й поринув у міркування. Ореноль нетерпляче мовив:
— Якщо проросла насінина й розпустилася квітка, значить, хтось відкопав драконів корінь, і скоро корінь стане драконом. Ми мусимо знайти його раніше за всіх. Інакше він потрапить до рук невігласів, які не впораються з його вихованням. І дракон перетвориться на чудовисько. На світі сила-силенна дурнів, і кожен може захотіти стати королем, залякуючи народ драконом.
— Але як його розшукати? Це не драконодухий, а лише драконів корінь. Ніхто не вміє їх вистежувати. А єдиний відомий нам драконодухий — це душа, яка спить. Навіть якщо знайти іншого драконодухого, це нам не допоможе. Бо він забажає з’їсти цей драконів корінь.
Ореноль трохи роздратовано сказав:
— Як нам не вистачає зараз Кейґана Дракара! А він тим часом, наражаючись на смертельну небезпеку, чекає на наґа, який не прийде... Яке безглуздя!
— Кейґан — дивовижний чоловік, але навіть він не зможе видобути живе курча з вареного яйця. Він не драконодухий, і не відчуває розташування кореня. Ти в чомусь маєш рацію. Якщо драконів корінь розплющив очі, його потрібно знайти. Оренолю, піди до наставника Джоти, передай, щоби приготували листи для надсилання в усі храми.
— А що написати в листах?
Дзютаґі перестав перебирати чотки й спрямував м’який погляд на вершину гори Парим, що сягала небес, — а з келії Дзютаґі до вершини було зовсім близько.
— Я бачив сон.
— Який сон, преподобний?
— Мені з’явився Бог, якого ніде немає, і повідомив, що світ спіткало лихо, тому невдовзі він прийде рятувати світ, утілившись у драконеня.
Оренолю запаморочилося в голові. Він з розтуленим ротом дивився на старшого наставника. Той лукаво примружився у відповідь.
— Тож нехай монахи розповсюджують цю дурницю по всіх усюдах.
— Що? Дурницю? Себто брехню?
— Авжеж. Це стане в пригоді, щоб захистити драконеня від лихих невігласів. Якщо нам пощастить, якийсь бовдур знайде дракона й повідомить про знахідку до найближчого храму.
Ореноль захоплено скрикнув, але миттю насупився.
— Тільки от... Преподобний, хіба можна брехати, тим паче нам, монахам?
— Ти щиросердно дотримуєшся заповіді, яка забороняє брехати?
— Ваш задум чудовий, але це — обман, як не крути. Перш ніж зважити слушність вашого наказу, усі монахи відчують огиду. Який монах погодиться поширювати брехню?
— Е-е, не хвилюйся! Хай вони думають, що це правда. Тоді порушником заповіді буду лише я.
— Преподобний, як ви можете?
Ореноль осудливо похитав головою. Старший наставник довго намагався вмовити Ореноля, але той не здавався.
— Ну ти й упертюх! Учитимеш мене не брати гріха на душу, коли я і так несу всі гріхи світу? Не зволікай! Чого розсівся? Давно б уже чкурнув до Джоти! Сам кажеш, драконів корінь розплющив очі. Ну ж бо! — вигукнув розгніваний Дзютаґі та схопився за мотику.
Ореноль дременув, наче привида побачив.
* * *
Посеред майже голої посушливої рівнини височіла самотня вежа, схожа на розбиту надію.
У вежі горілиць лежав Рюн. Дах і верхні поверхи були зруйновані, й крізь круглий отвір усередину зазирало небо. Коло виходило нерівне, тому що вежа й далі руйнувалася — з одного боку просідала.