Рюн був оточений палахкотінням десятка доккебінських вогників. За межами теплого кільця стояв Кейґан. Він опустився на одне коліно й мовив:
— Що ж, ми чекатимемо надворі.
Рюн відповів без слів. В очах читалося водночас прохання не йти й прохання вийти чимшвидше. Кейґан усе зрозумів і пішов до виходу. Дверей у руїні не було, тож Кейґан прикріпив замість них свій плащ. Відслонив його, щоб вийти, і востаннє озирнувся на Рюна.
Наґ лежав, дивився в небо й тремтів.
За дверима вежі Кейґана зустрів рвучкий вітер. Він зірвав плащ, але Кейґан устиг його спіймати й знову прикріпив. Не міг допустити, щоб Рюна хтось побачив.
Біхьон, який весь цей час сидів верхи на жукові, пожвавішав:
— Як він? Усе гаразд?
— Так.
Над рівниною літав сильний вітер — ніби розлючений небоплав. Від його поривів пір’ям Тінахана пробігали хвилі, мов на ячмінному полі. Погладжуючи сережки, лекон промовив:
— Добре, що ми натрапили на цю вежу. Тільки от не можу второпати: навіщо її збудували тут, посеред неозорої рівнини?
Кейґан усівся просто біля дверей, завішених плащем. Там утворювався особливо буйний вихор, але Кейґан на нього не зважав, а тільки відкидав чуб з обличчя.
— Це Вітряна вежа.
— Що?
— Коли Король-герой зійшов на трон, він звелів побудувати на цьому місці твердиню для спостереження за наґами. У ту пору наґи ще не винайшли свого обряду виймання серця, тому були слабким і нечисленним племенем. Піддані Короля-героя не бачили в наґах загрози, бо ті харчувалися тільки живою дичиною і не могли виходити зі свого гарячого лісу. Хоч як Король-герой застерігав своїх людей стосовно наґів, його наказів ніхто так і не виконав. Збудували тільки цю дозорну вежу. А вітри тут, сам бачиш, які. Тому й прозвали вежу Вітряною. Відтоді минуло стільки століть, що й не злічити. Пророкування Короля-героя, на превеликий жаль, збулося. Можна назвати його далекоглядним і мудрим, а можна сказати, що це тваринне нутро лекона підказувало йому, що ворог не спить.
Тінахан невдоволено здригнувся від слів «тваринне нутро лекона». Біхьон це помітив і, щоб не засмучувати Тінахана, із заспокійливою усмішкою кивнув у бік вежі.
— Сподіваюся, Король-герой пробачить одному наґу зупинку у вежі через непереборні обставини. До речі, як довго це триватиме?
— Важко сказати. Гадаю, доволі довго. Наґині під захистом рідних стін линяють за пів дня. Чоловікам на час линяння дозволяється зайти в будь-який дім. У них це відбувається не так швидко, бо вони не можуть повністю розслабитися в чужому домі. А Рюн — чоловік, і він не те що не в низькому помешканні, а навіть і не в їхньому лісі. Йому зараз дуже нелегко. Можливо, він так довго линятиме, що світ такого ще й не знав. І ми нічим не здатні допомогти, крім вогнів Біхьона. Залишається тільки чекати, доки він сам до нас не вийде.
Люди миються водою, доккебі — вогнем. У леконів просто випадає старе пір’я. А наґи скидають зношену шкіру й виходять з неї оновленими. Аж ось настав час линяти й Рюну. З усіх супутників наґа лише Кейґан мав бодай якесь уявлення про те, як це відбувається. Хоча Рюн здружився зі своїми рятувальниками-безбожниками, він соромився линяти в них на очах. Від самої думки про це його брали такі дрижаки, що ледь луска не сипалася.
На щастя, Біхьон піднявся верхи на Нані якомога вище й розгледів посеред рівнини самотню Вітрову вежу. Загін негайно вирушив до неї. Кейґан завів Рюна всередину, попросив Біхьона запалити вогняне кільце й вийти. Цікавість доводила доккебі ледь не до божевілля, але Кейґан твердо стояв на своєму. Він розташувався біля дверей зокрема й для того, щоб не дати Біхьону можливості для підглядання.
— Розкажу вам, що потрібно робити далі. Коли линяння завершиться, я не знаю. Зате знаю, що тоді Рюн буде страшенно голодний. Мабуть, уже не треба уточнювати, що їжа має бути жива.
Тінахан стурбовано роззирнувся навкруги.
— І скільки ж їжі йому потрібно?
— Одну тварину, але чималеньку. Та хоча б оленя.
— Хай тобі абищо! Не уявляю, як він поглине одним ковтком здоровенного оленя. У нього черево не репне? У наґів що — під шкірою нема ні м’язів, ні кісток? Тільки шлунок завбільшки з діжку? Ну нехай їсть, скільки влізе, але де взяти оленя в цій пустці?
Кейґан глянув на Біхьона. Той замислено нахилив голову й раптом сполохано вигукнув:
— Ви... ви що, про Нані зараз подумали? Раз від нього користі жодної, Рюна везти відмовляється, та й узагалі бездушна тварюка... то можна його...
— Нічого подібного ми й не думали. Та й Рюн не зміг би з’їсти жука.