Біхьон сприйняв ці слова Кейґана по-своєму: мовляв, якби Рюн міг запхати їздового жука в горлянку, йому б і жука згодували. Кейґан тим часом вів далі, не беручи до уваги вигадок Біхьона:
— Летіть разом з Тінаханом, пошукайте ліс, чи де там ще тварини водяться. І повертайтеся зі здобиччю. А я охоронятиму Рюна.
Тінахан почухав потилицю.
— Послухай, Кейґане. Відколи я забрав з Останньої кузні цього списа, він мене жодного разу не підвів. Але як з ним полювати, гадки не маю.
Кейґан скоса глянув на Тінахана. Той пригадав, як Кейґан приносив з полювання в лісі таку гору здобичі, що можна було накрити стіл завбільшки з поле, хоча зі зброї мав лише Незламного. Тінахан відчув, що його гребінь почервонів, і відразу перевів розмову на інше:
— А Біхьон і зовсім до полювання не здатний! Краще тобі піти, як тоді, у Кіборені.
Закінчивши говорити, Тінахан подумав, що якби загін не включав Кейґана, то найстрашнішим ворогом для всіх став би голод. Кейґан кинув погляд на вежу.
— Ні, мені краще побути біля Рюна. Ви зовсім не вмієте полювати?
— О, якби треба було повалити хоч тигра-богатиря, я пішов би, не вагаючись. А тут потрібно живцем зловити звіра, а то геть інша справа!
Кейґан замислився.
— Гаразд. Тінахане, залишайся на варті. Мене, мабуть, довго не буде. Куди не глянь — порожньо аж до виднокраю. Але до вежі не заходь, хай навіть Рюн проситиме про допомогу!
— Чому? Не допомагати Рюну, навіть якщо сам попросить?
— Саме так. Йому буде боляче, і він когось гукатиме. З нього злазитиме шкіра, а це таки дуже неприємно. Але не заходь до нього, хоч як він благатиме! Усе одно ти не зможеш полегшити його біль.
— Що ж, зрозумів.
— Біхьоне, вирушаймо!
Нані спокійно підпустив до себе Кейґана. Біхьон уже був зібрався пожартувати із цього приводу, але Кейґан надто його підганяв, тож довелося злітати без жартів. Вітер і здійнятий крильми жука шум змусили Тінахана на хвильку стулити повіки. Коли він розплющив очі, жук з двома вершниками на спині вже перетворився на чорну цятку вдалині.
Тінахан умостився, спершись спиною на Вітряну вежу.
Над безкраїми просторами рівнини шугав неприборканий вітер. Хворобливо бліде сонце немов заблукало в каламутному від куряви небі. Тінахану не подобалося це безхмарне, але похмуре небо. Він пригадував прозоре, мов тонка крига, повітря долини Байсо.
— Не до душі мені ця служба, — пробурмотів він.
Вітер не вщухав ні на мить, тому обрій здавався неспокійним морем, а не рівниною. Вітер куйовдив пір’я Тінахана. Задираючись на шиї, воно лоскотало сережки, тому доводилося постійно пригладжувати його рукою.
— Клята пустка!
Під вечір, жуючи копчене м’ясо, заготоване раніше Кейґаном і Біхьоном, Тінахан помітив удалині якийсь рух.
Доволі довго він не міг розібрати, чи не ввижається це йому в клубах пилу. Але ні. Щось насувалося. До Вітряної вежі йшли люди, десятки людей. Тінахан перекинув шмат м’яса в ліву руку, а праву про всяк випадок поклав на руків’я списа. Вирішив, що підводитися не варто, бо навіть сидячи лекон приголомшує людей своїм розміром, а про довжелезний спис годі й казати.
Коли ватага наблизилася так, що Тінахан міг розгледіти обличчя, він зауважив, що серед людей є вершники й піші, що всі вони озброєні та в обладунках. Тінахан був подумав, що Рюну було б цікаво подивитися на коней, але в його свідомості почало спливати невиразне поняття, слова для позначення якого він ніяк не міг дібрати. Ватага спинилася, один чоловік вийшов наперед. Тільки тоді Тінахан згадав слово.
— Це часом не військо?
Той, хто вийшов, мав дивний вигляд. Він намагався триматися статечно й урочисто, але повіки в нього тривожно сіпалися. Йому бракувало сміливості підійти ближче до лютого лекона, а той сидів, поклавши на коліна списа такої довжини, що його можна було сплутати зі стовпом, узятим зі стародавньої руїни. Тінахан постарався пом’якшити вираз обличчя, але виходило кепсько, бо три місяці походу Кібореном позначилися на ньому.
Чоловік обачно зупинився на відстані, трохи більшій за довжину списа Тінахана. Лекона здивувала така точність. Чоловік озирнувся на своїх супутників, потім боязко спитав:
— Ви... ви Король-герой?
Тінахан ледь язика не проковтнув від подиву. Відповісти зміг не відразу.
— Е-е-е... Шановний, ти трохи помилився. Десь на півтори тисячі років.
Чоловік мало не розплакався.
— Я чув, що Ваша Величність полюбляє дотепи, але через свою тупість не зрозумів жарту. Ви, мабуть, прибули до Вежі східного вітру, щоб...
— І місце ти переплутав. Ця вежа зветься Вітряною.
Тінахан пишався своїми відповідями. А прибулець і далі лише кліпав очима. Набравшись духу, він шанобливо вклонився. Тінахан невпевнено вклонився у відповідь. Тоді чоловік знову обернувся до супутників, перемовився з ними кількома словами, і його обличчя просвітліло.