Цієї миті Френку навіть здалося, що він кохає її. Кинувши телеграфну стрічку, він міцно пригорнув її до себе, а потім підійшов до телефонів. “Вона дивовижна, — подумав він. — У ній немає ні хитрощів, ні підступництва, вона просто жінка, справжня жінка до самих кісток, любляча і гідна любові. Та, на жаль, Леонсії випало, очевидно, вічно стояти між нами”.
— Ще одне чарування! — промовила Королева, коли Френк, викликавши контору Бескома, заговорив у слухавку:
— Містер Беском має за півгодини бути в себе. Це говорить Морган, Френк Морган. Містер Беском виїхав до себе в контору хвилин п’ять тому. Перекажіть йому, що я поїхав слідом за ним і незабаром буду у вас. У мене до нього важлива справа. Скажете йому, що я вже виїхав. Дякую вам. До побачення.
Природно, що Королева, опинившись у цьому величезному, повному див будинку, гадала, що Френк покаже їй усе, і була засмучена, почувши, що він має негайно виїхати в якесь місце, іменоване Уолл-стріт.
— Що ж змушує тебе залишати мене і жене кудись, ніби ти раб? — зі смутком у голосі запитала вона.
— Бізнес. Ї це для мене надто важливо, — сказав він з посмішкою і поцілував її.
— А хто цей Бізнес і чому він має таку владу над тобою, могутнім королем? Чи то ім’я твого бога, якому усі ви поклоняєтеся, як мій народ поклоняється Богові Сонця?
Френк посміхнувся, дивуючись влучності її порівняння, і сказав:
— Авжеж, це великий американський бог. І бог вельми грізний: коли він карає, то карає швидко і страшно.
— І ти викликав його гнів? — запитала вона.
— На жаль, так, хоч я і не знаю чим. Я мушу їхати зараз на Уолл-стріт…
— Це там його вівтар? — перебила вона.
— Атож, там його вівтар, — підтвердив він, — і там я дізнаюся, чим я його прогнівав і чим можу вгамувати його гнів.
Френк спробував нашвидку пояснити їй роль і обов’язки покоївки, яку він ще телеграмою з Колона наказав тут найняти, але це мало зацікавило його молоду дружину. Перебивши його, вона зауважила, що покоївки — це, очевидно, такі ж самі, як і жінки-індіанки, котрі прислуговували їй у Долині Загублених Душ, і додала, що звикла до їхніх послуг із самого дитинства, відтоді як мати ще тільки починала навчати її англійської та іспанської мов.
Та коли Френк, узявши капелюха, поцілував на прощання Королеву, вона полагіднішала й побажала йому удачі перед вівтарем його бога.
Збігло кілька цікавих годин на половині Королеви, де покоївка-француженка, яка говорила іспанською, знайомила її з кожним куточком і речами. Потім якась поважна жінка, на вигляд теж королева (але насправді, безумовно, найнята слугувати їй і Френку), разом із двома дівчатами-помічницями виміряла її з усіх боків, захоплюючись її витонченою постаттю. Після цього Королева спустилася вниз пишними сходами, щоб добре ознайомитися з бібліотекою та з чарівними телефонами і біржовим телеграфом.
Вона довго дивилася на біржовий телеграф, прислухаючись до його переривистого постукування. Як дивно: адже вона вміє читати і англійською, й іспанською, але що означають ці таємничі значки на стрічці — зрозуміти не може. Потім вона заходилася вивчати телефон. Вона бачила, як робив Френк, і приклала вухо до мікрофона. Потім, пригадавши, що він робив інакше, зняла слухавку з гачка і піднесла до вуха. І раптом вона почула чийсь голос — безсумнівно, жіночий, та так близько, що Королева, здригнувшись від несподіванки, злякано випустила слухавку і відскочила від апарата. У цю мить до кімнати випадково зайшов Паркер, давній камердинер Френка. Королева не бачила його раніше серед слуг. Костюм камердинера був настільки бездоганний і постава настільки шляхетна, що вона прийняла його швидше за приятеля Френка, ніж за слугу, або за довірену особу, на кшталт Бескома, котрий зустрів їх на вокзалі в машині Френка і їхав разом з ними як рівний, а потім без зволікань вирушив виконувати накази її чоловіка.
Поважне лице Паркера збентежило її. Вона розсміялася і жестом показала на телефон, ніби запитуючи, що це таке. Камердинер спокійно підняв слухавку, неголосно сказав у неї: “Помилка” — і повісив на місце. За ці кілька секунд у голові Королеви сталася ціла революція. Голос, що вона чула, був зовсім не голосом Бога чи духу. У слухавці був звичайний жіночий голос.
— Де ця жінка? — запитала вона.
Паркер ще більше випростався, набрав ще поважнішого-вигляду і вклонився.