— Ми з тобою мудрі люди, — сказав йому І Пин у пишномовному іспанському стилі, продовжуючи бавитися монетами, тим часом як п’яниця знову заходився пхикати і клянчити кілька сентаво на скляночку пульки. — Ми з тобою мудрі люди, старий. Посидьмо тут і розповімо один одному, що нам відомо про чоловіків і жінок, про життя і кохання, про гнів і раптову смерть, про лють, що спалює серця, і про холодну сталь, яку встромляють у спину. Коли ти розповіси мені щось цікаве, я дам тобі стільки пульки, що вона в тебе з вух потече і затопить очі. Ти любиш пульку, га? Ти хочеш випити зараз скляночку, зараз, незабаром?
Ця ніч, коли начальник поліції і Торес споряджали під покровом ночі свою експедицію, знаменна була і для родини в гасієнді Солано. Події розгорталися досить швидко. По обіді на широкій веранді гасієнди усі чоловіки Солано, включаючи Генрі, який увійшов тепер до родини через Леонсію, пили каву і палили сигарети. Раптом на сходах, осяяних місяцем, з’явилася якась дивна постать.
— Неначе якась мара! — сказав Альварадо Солано.
— Але мара досить товста, — додав його брат-близнюк Мартінес.
— Зовсім це не мара, а звичайний китаєць, такого не проткнеш пальцем! — розсміявся Рікардо.
— Та це ж той самий, котрий завадив нам із Леонсією побратися, — зауважив Генрі Морган, упізнавши гостя.
— Продавець секретів! — зі сміхом докинула Леонсія. — І я вельми шкодуватиму, якщо він не приніс нічого новенького.
— Чого тобі треба, китайцю? — різко запитав Алесандро.
— Симпатичний новий секрет, надто симпатичний новий секрет. Може, купите? — радісно заговорив І Пин.
— Твої секрети занадто дорогі, — збив його запал Енріко.
— Так, і цей новий симпатичний секрет вельми дорогий, — смиренно ствердив китаєць.
— Забирайся геть! — наказав старий Енріко. — Я сподіваюся ще довго прожити, але до самої своєї смерті більше не слухатиму твоїх секретів.
Проте І Пин, незважаючи на смиренний тон, тримався досить упевнено.
— У вас був гарний брат, — сказав він. — І цей ваш гарний брат, сеньйор Альфаро Солано, якось помер від удару ножем у спину. Чи не цікавий секрет, га?
Але Енріко, весь тремтячи, уже схопився на рівні із нетерпінням закричав:
— Ти щось про це знаєш?
— Скільки дасте? — запитав І Пин.
— Усе, що в мене є! — крикнув Енріко і, повернувшись до Александро, додав: — Ти домовся з ним, синку. Добре заплати йому, якщо він може підтвердити свої слова свідченням очевидця.
— Атож, — сказав з гідністю І Пин, — свідок є. Він бачив усе на власні очі. Він бачив, хто застромив у темряві ніж у спину, сеньйора Альфаро. Його ім’я…
— Ну, ну? — задихався Енріко.
— Тисячу доларів за його ім’я, — сказав І Пин, обмірковуючи, в якій валюті зажадати цю суму. — Тисячу доларів золотом, — нарешті проговорив він.
Енріко забув, що всі грошові переговори він доручив вести старшому сину.
— Де твій свідок? — заволав він.
І Пин тихенько покликав когось, і з кущів біля веранди виліз старий п’яниця. Він, як справжня мара, повільно наблизився до сходів і, похитуючись, почав підніматися.
Саме цієї пори на околиці міста двадцять вершників, — серед яких були й жандарми Рафаель, Ігнасіо, Августіно і Вісенте, — охороняли караван із двадцяти мулів, очікуючи наказу шефа вирушати в Кордильєри в якусь таємничу експедицію.
Вони знали тільки те, що на спині в найбільшого мула, якого тримали осторонь від інших тварин, навантажено двісті п’ятдесят фунтів динаміту. Ще вони знали, що затримка відбувається через сеньйора Тореса, який поїхав кудись узбережжям зі страшним убивцею з племені кару — Хосе Мапчено, котрий з ласки Божої та їхнього шефа ось уже скільки років уникає шибениці, яка вже давно за ним плаче.
Тим часом Торес, тримаючи на поводі коня Хосе Манчено і ще одного, запасного, чекав на березі, а сам Хосе рушив звивистою дорогою до вершини пагорба, де стояла гасієнда Солано. Торес навіть не підозрював, що лише за двадцять футів від нього, в заростях, біля самого берега, мирно спав п’яний старий пеон, а біля нього навіть не дрімав зовсім тверезий китаєць, у поясі якого була захована недавно отримана ним тисяча доларів. І Пин ледве встиг відтягнути пеона з дороги й заховатися, коли Торес з’явився на піщаному березі й зупинився майже поруч із ним.
А нагорі, в гасієнді, усі члени сімейства Солано збиралися вже спати. Леонсія тільки почала було розчісувати косу, як почула стукіт камінчиків у шибку і підійшла до вікна. Попередивши її пошепки, щоб вона не здіймала галасу й нікого не кликала, Хосе Манчено простягнув дівчині зім’ятий папірець — записку Тореса — і таємниче сказав: