Але Леонсія зажурено похитала головою.
— Ні, — сказала вона на його вмовляння. — Мені не хочеться не тільки бачити Долину Загублених Душ, а й чути про неї. Адже там я втратила Френка, віддавши його цій жінці.
— Вийшла помилка, сестричко. Але хто тоді міг це знати? Я не знав, ти не знала, і Френк теж не знав. Він повівся чесно і шляхетно, як личить чоловікові. Він і не підозрював, що ми з тобою брат і сестра, вважав, що ми з тобою заручені — але ж так воно тоді й було, — не захотів відбивати тебе в мене і, щоб не піддатися спокусі і врятувати усіх пас, побрався з Королевою.
— Я все згадую ту пісню, що ви з Френком тоді співали: “Станем спинами до щогли…”, — смутно і якось не до речі промовила Леонсія. На очах у неї заблищали сльози і закапали з вій.
Вона повернулася, зійшла з веранди, перетнула лужок і безцільно почала спускатися з пагорба. Уже, напевно, вдвадцяте відтоді, як Френк поїхав, йшла дівчина цим шляхом, де все нагадувало їй про нього. Тут вона вперше побачила його, коли він під’їздив до берега в шлюпці з “Анжеліки”. Сюди, ось у ці кущі, вона потягнула його, аби врятувати від розгніваних братів і батька, а потім, загрожуючи йому револьвером, змусила поцілувати себе, повернутися в шлюпку і відпливти. Це була їхня перша зустріч.
Потім Леонсія почала перебирати в пам’яті подробиці, пов’язані з його другим приїздом, — з тієї хвилини, коли, вийшовши з-за скелі після купання в лагуні, вона побачила, як він під скелею писав їй свою першу записку. Події того пам’ятного дня постали перед нею: вона з переляку кинулася в джунглі, де її вкусила лабарі (яку вона прийняла тоді за отруйну змію), і, втікаючи від неї, зіткнулася з Френком. Потім, знепритомнівши, упала на пісок.
Леонсія розкрила парасольку і сіла. Їй пригадалося, як вона, опритомнівши, побачила, що Френк збирається висмоктувати отруту з надрізаного коліна.
Тепер вона розуміла, що саме через біль від цього надрізу вона
й прийшла тоді до тями.
Леонсія поринула в солодкі спогади: як вона заліпила Френку ляпаса, коли його губи наблизилися до її коліна, як вона спалахнула і затулила обличчя руками, як потім сміялася, відчувши, що в неї набрякла нога від його надмірних зусиль тугіше накласти пов’язку; згадала, як страшенно розсердилася на нього, коли він дорікнув їй за те, що вона вважає його убивцею свого дядька Альфаро, і як, нарешті, відкинула його пропозицію розв’язати хусточку. Усе це було немов учора — і разом з тим немов відтоді минуло піввіку. А скільки за цей час випало на її долю надзвичайних пригод, хвилюючих подій, ліричних сцен!
Леонсію настільки захопили ці приємні спогади, що вона навіть не помітила екіпажу на дорозі із Сан-Антоніо. Не помітила вона і того, що якась дама, схожа на картинку з нью-йоркського журналу мод, вийшла з екіпажу і попростувала до неї. Це була не хто інша, як Королева, дружина Френка. Вона йшла теж під парасолькою, ховаючись від тропічного сонця.
Зупинившись за спиною Леонсії, Королева, звичайно, і не підозрювала, що дівчина в цю мить зрікається найдорожчого. Вона бачила тільки, що Леонсія тримає в руці маленьку фотографію, вийняту з-за корсажа. Зазирнувши через її плече, Королева впізнала на фотографії обличчя Френка, і сліпі ревнощі спалахнули в ній з новою силою. Вона вихопила кинджал і занесла було руку, але яким не швидким був цей рух, Леонсія відчула його і, нахиливши трохи вперед парасольку, озирнулася, аби дізнатися, хто стоїть за її спиною. Збайдужіла настільки, що навіть утратила здатність дивуватися, Леонсія привіталася з дружиною Френка Моргана так, ніби вони розлучилися годину тому. Навіть кинджал не викликав у ній ні страху, ні цікавості. Можливо, коли б вона виявила одне з цих почуттів, суперниця і встромила б у неї сталевий клинок. Так чи інакше, Королева лише вигукнула:.
— Ти погана жінка! Погана, погана!
Леонсія на це тільки знизала плечима і сказала:
— Раджу вам тримати парасольку так, аби вона захищала вас від сонця.
Королева стала прямо перед Леонсією, дивлячись на свою суперницю зверху вниз. Гнів і ревнощі душили її, і вона не могла вимовити ні слова.
— Але чому ж я погана? — згодом запитала Леонсія.
— Тому що ти злодійка! — скипіла Королева. — Тому що ти крадеш чоловіків, коли в тебе є власний. Тому що ти не вірна своєму чоловікові, принаймні в думках: на більше в тебе не було ще можливості.