— Тут ми їх залишимо, — сказала нарешті Королева, і чоловіки при блимливому світлі смолоскипів поприв’язували їх до брил, нагромаджених на березі. — Нам зосталося пройти зовсім небагато. Цей останній прохід виведе нас до невеликого отвору в скелі, схованому диким виноградом і папороттю. Звідти ми побачимо те місце, де колись стояв мій будинок над озером. Потім ми на мотузках спустимося зі скелі — це невисоко, футів з п’ятдесят, не більше.
Генрі з електричним ліхтариком йшов попереду, поруч з ним — Королева, а старий Енріко з Леонсією замикали хід, пильно стежачи за тим, щоб якийсь легкодухий пеон чи індіанець-човняр не здумав утекти. Але коли вони дійшли до того місця, де мав бути отвір, його не виявилося. Вихід був завалений камінням різної величини — від звичайних кругляків до величезних брил, завбільшки з хатину тубільця.
— Хто міг це зробити? — обурилася Королева.
Але Генрі, швидко озирнувшись, заспокоїв її.
— Це просто обвал, — сказав він. — Обсипалося каміння, що складає верхній покрив гори. Ми швидко усунемо цю перешкоду за допомогою динаміту. Добре, що ми його прихопили із собою.
Проте часу на це пішло чимало. Довелося працювати решту дня і всю піч. Вибухівку закладали невеликими зарядами, бо Генрі остерігався великого обвалу. О восьмій ранку вони підірвали чергову шашку, у скелі утворилася щілина, і вони побачили перед собою денне світло. Тоді вони почали діяти ще обережніше. Нарешті залишилася тільки одна десятитонна брила, що загороджувала прохід. З обох боків брили були щілини, у них вільно можна було просунути руку і навіть відчути, як припікає сонце, але вилізти назовні було неможливо. Усі спроби підняти брилу не приводили ні до чого — вона лише хиталася, але не посувалася з місця. Тоді Генрі вирішив ще раз закласти динаміт, сподіваючись, що вибухова хвиля скине брилу в долину.
— Загублені Душі, звичайно, здогадалися, що до них ідуть гості: адже ми вже п’ятнадцять годин стукаємо до них з чорного ходу, — розсміявся він, готуючись запалити ґніт.
Усе населення Долини Загублених Душ, що зібралося перед вівтарем Бога Сонця біля Великого Дому, і справді не без жаху здогадувалося про наближення непрошених гостей. Настільки тяжка була їхня остання зустріч з чужоземцями, коли згорів будинок на озері й загинула їхня Королева, що тепер вони благали Бога Сонця не посилати їм більше гостей. Але в той же час, підбурювані палкими закликами жерця, вони ухвалили рішення убивати всіх, хто з’явиться до них у долину.
— Навіть якщо це буде сам да Васко! — вигукнув жрець.
— Навіть сам да Васко! — вторили йому Загублені Душі.
Усі вони були озброєні списами, бойовими кийками, луками і стрілами й, очікуючи на прибульців, молилися перед вівтарем. Майже щохвилини з озера прибігали гінці і повідомляли те саме: гора гуркоче, але ніхто з неї не показується.
Маленька дівчинка з Великого Дому, що приймала минулого разу Леонсію, першою побачила чужоземців. А вийшло так тому, що вся увага племені була зосереджена на горі над озером, і ніхто не очікував вторгнення чужоземців із протилежного боку.
— Да Васко! — закричала дівчинка. — Да Васко!
Усі озирнулися на її крик і побачили Тореса, начальника поліції і всю їхню зграю за п’ятдесят ярдів від вівтаря. На голові Тореса знову був шолом, украдений з голови свого висохлого предка в печері мумій. Гостей радо привітали градом стріл, які миттю вразили двох. Загублені Душі — чоловіки і жінки — рушили в наступ. Але тут заговорили рушниці поліцейських і Тореса. Загарбники найменше очікували такої атаки, та ще з настільки близької відстані, і хоча багато Загублених Душ упали, скошені кулями, більшість усе-таки добігли до своїх ворогів — і тут почалася запекла рукопашна сутичка. За цих умов переваги вогнепальної зброї були зведені до мінімуму і списи Загублених Душ простромили чимало жандармів та інших учасників експедиції, а кийки трощили черепи ворогів.
Зрештою, Загублені Душі були все-таки відкинуті, — адже з револьвера можна стріляти і в купі людей, — а живим довелося втікати. Але й прибульці теж втратили половину. Жінки племені подбали про те, щоб вороги не довго мучилися. Начальник поліції ревів від болю і люті, намагаючись витягти стрілу, що пронизала його руку. Проте зусилля його були марні, і Вісенте довелося відрізати оперений кінець стріли і тільки після цього витягти її. Торес, якщо не вважати того, що в нього нила рука від удару дрюком, загалом відбувся легким переляком; він вельми зрадів, побачивши старого жерця, що помирав, поклавши голову на коліна дочки.