Можна було збожеволіти від мелодійного дзюркотіння струмка, що за якихось сто ярдів пробивався до річки, береги якої поросли травою. А край берега, в тіні дерев, стояли по коліно у воді сонні корови тієї карликової породи, яких він бачив у Долині Загублених Душ. Час від часу вони ліниво махали хвостами, відганяючи мух, і переступали з ноги на ногу. Торес з ненавистю дивився на них: ось вони можуть пити скільки хочуть, але, очевидно, не відчувають ніякої спраги. Дурні створіння! Як можна не пити, коли навколо стільки води!
Раптом корови занепокоїлися І повернули голову: з лісової хащі вийшов великий олень. Корови понаставляли роги і заходилися бити копитами по воді так, що до Тореса донісся плескіт, але олень, не звертаючи уваги на їхнє невдоволення, нахилив голову і припав губами до води. Це було вже занадто. З грудей Тореса вирвався несамовитий крик, — і коли б він цієї миті був при здоровому глузді, то нізащо не впізнав би свого голосу.
Олень відскочив, а корови обернулися на той страшний лемент голови і потім знову задрімали, заплющивши очі, час від часу відганяючи мух. Надлюдським зусиллям, мало не відірвавши собі вуха, Торес утяг назад голову і зомлівши упав на кістяк.
Години через дві, — хоч він і не знав, скільки минуло часу, — Торес опритомнів і побачив, що лежить щокою на чийомусь черепі. Призахідне сонце кидало промені у вузьку щілину, і перед Торесом раптом блиснуло лезо зіржавілого ножа. Вістря його було пощерблене і зламане. Торес відразу зрозумів чому. Це був той самий ніж, яким видряпано напис на скелі, біля входу в підземний коридор, а кістяк, на якому він зараз лежав, належав людині, що зробила той напис. І тут Альварес Торес остаточно збожеволів.
— Ага, Пітере Мак-Гіле, то це ти мій ворог? — бурмотів він. — Пітере Мак-Гіл із Глазго, підлий зраднику! Ти навмисне змусив мене добиратися цим проходом до кінця! На ж тобі! На! На!
З цими словами він устромив важкий ніж у крихке чоло черепа. Порох із черепа, який колись оберігав мозок Пітера Мак-Гіла, потрапив Торесу в ніздрі, що викликало ще більшу лють. Він напав на кістяк, трощив його на частини, розкидав довкола. Це було схоже на бій, у якому він нищив те, що залишилося від людини, яка колись була мешканцем міста Глазго.
Торес ще раз протиснув голову у вузьку щілину, аби подивитися на вечірній світ. Неначе пацюк, пійманий за горло пасткою давніх майя, він дивився, як дивний світ занурюється в пітьму, а разом зі згасаючим днем поринала у вічну пітьму і його свідомість.
А корови продовжували стояти у воді, сонно відмахуючись від мух; потім знову з’явився олень і, не звертаючи уваги на череду, нахилився і почав пити воду.
РОЗДІЛ XXVIII
Недарма колеги називали Рігана Вовком Уолл-стріт! Як правило, він надто обережно грав на біржі, — щоправда, з великим розмахом, — але час від часу, ніби запійний п’яниця, раптом пускався берега і брався за найсміливіші і найнеймовірніші операції. Принаймні п’ять радів за свою довгу кар’єру він викликав паніку на біржі і незмінно клав до своєї кишені мільйони. Проте Ріган лише зрідка так шаленів і ніколи не бруднив рук якимись дрібницями.
Кілька років він тримався спокійно, щоб приспати супротивників і переконати їх, ніби Вовк нарешті постарів і упокорився. І раптом вдаряв, як блискавиця, на тих, кого замислив розтрощити. Але хоча вдаряв як грім серед ясного неба, він ніколи не бував несподіваним. Довгі місяці, а іноді й роки Ріган день за днем ретельно готувався до цього удару, терпляче виношуючи плани майбутнього генерального бою.
Так само було розроблено і підготовлено неминуче Ватерлоо для Френка Моргана. В основі тут лежала помста, але помста небіжчику: не проти Френка, а проти батька Френка був задуманий цей удар, спрямований у мертвого через його живого сина. > Вісім років Ріган чекав і шукав випадку для удару, поки старий Р. Г. М. — Річард Генрі Морган — був ще живий. Але така нагода не випадала. Хоч Ріган і був Вовком Уолл-стріт, але йому так і не пощастило жодного разу напасти на лева — до самої його смерті.
І ось, прикриваючись маскою доброзичливості, Ріган переніс свою ненависть з батька на сина. Проте виникла ця ненависть із деякого непорозуміння. Років за вісім до смерті Р. Г. М. Ріган намагався пошити його в дурні, але безуспішно. Рігану не спало й на думку, що Р. Г. М. розгадав його наміри, і не тільки розгадав, а й упевнився в правильності свого здогаду, і тоді швидко і спритно підставив ніжку своєму віроломному колезі. Якби Ріган підозрював, що Р. Г. М. відомі його віроломні задуми, він, імовірно, проковтнув би цю гірку пігулку і не думав про помсту. Але, будучи певним, що Р. Г. М. така ж безчесна людина, як і він сам, і такий же негідник, Ріган сприйняв це як чергову, нічим не виправдану і не обґрунтовану підлість і вирішив порахуватися з зухвалим: знищити якщо не його, то його сина.