— Дарма поспішаєте, — сказав їм Паркер. — Містера Моргана немає вдома.
— Де ж він? — запитав Генрі, перекладаючи валізу з руки в руку. — Нам потрібно побачити його pronto. А pronto, хай буде вам відомо, означає негайно. Хто ви такий, дідько б вас узяв?
— Я камердинер містера Моргана, — урочисто відповів Паркер. — А ви хто будете?
— Моє прізвище Морган, — відрізав Генрі й оглянувся навколо, немов шукаючи чогось; потім він відчинив двері в бібліотеку і побачив там телефони. — Де Френк? За яким номером я можу його викликати?
— Містер Морган спеціально наказав, аби ніхто не турбував його телефоном, хіба що у надзвичайно важливій справі.
— У мене саме така справа. Давайте номер.
— Містер Морган вельми зайнятий сьогодні, — уперто повторив Паркер.
— Його добряче притисли, га? — запитав Генрі.
Обличчя камердинера залишалося незворушне.
— Схоже, що його сьогодні роздягнуть до нитки, га?
Лице Паркера немов задерев’яніло, здавалося, він не розуміє, що йому кажуть.
— Повторюю вам ще раз: містер Морган надзвичайно зайнятий… — почав він.
— Дідько б вас узяв! — розсердився Генрі. — Адже це ні для кого не секрет, що його схопили на біржі за горло. Це усім відомо. Усі ранкові газети кричать про це. Ну ж бо, пане камердинере, говоріть номер. У мене до нього невідкладна справа.
Але Паркер був невблаганний.
— Як прізвище його адвоката? Або прізвище його маклера? Або когось із його представників?
Паркер похитав головою.
— Якщо ви скажете мені, яка у вас до нього справа… — почав камердинер.
Генрі поставив валізу на підлогу і, здавалося, готовий був кинутися на Паркера і витрусити з нього відповідь, але тут утрутилася Леонсія.
— Скажи йому! — порадила вона.
— Сказати йому?! Навіщо ж: я краще покажу йому. Гей ви, ходіть сюди! — Генрі зайшов до бібліотеки, поклав валізу на письмовий стіл і почав її відмикати. — Слухайте, пане камердинере, у нас сьогодні щонайважливіша справа до містера Моргана. Ми приїхали врятувати його від лиха. Ми привезли йому мільйони — ось, у цій валізі…
Паркер, що досі слухав з холодним, осудливим виглядом, при останніх словах злякано позадкував. Ці дивні гості або божевільні, або хитрі зловмисники. Адже в ці хвилини, поки вони утримують його тут своїми байками про мільйони, їхні співучасники, можливо, грабують другий поверх. Що ж до валізи, то, можливо, у ній динаміт — хто його знає!
— Стій!
І перш ніж Паркер устиг вискочити з кімнати, Генрі схопив його за комір і повернув обличчям до столу. Другою рукою Генрі розкрив валізу, і показав Паркеру купу нешліфованих самоцвітів.
Паркер стояв, приголомшений, але Генрі неправильно витлумачив причину його хвилювання.
— Сподіваюся, я переконав вас? — тріумфально запитав Генрі. — А тепер, будьте ласкаві, дайте мені номер телефону.
— Сідайте, будь ласка, сер… І ви, пані, — пробурмотів Паркер, шанобливо вклонившись і опанувавши себе. — Прошу, сідайте. Я залишив номер телефону містера Моргана в його спальні; він записав мені його сьогодні ранком, коли я допомагав йому вдягатися. Я зараз вам його принесу. А ви посидьте, будь ласка.
Вийшовши з бібліотеки, Паркер знову став надзвичайно діловитим і розпорядливим. Поставивши молодшого швейцара біля парадного входу, а старшого біля дверей у бібліотеку, він розіслав інших слуг обстежити кімнати верхнього поверху — подивитися, чи не ховаються там спільники цих злочинців. Сам же по телефону з буфетної викликав найближчу поліцейську дільницю.
— Так, сер, — повторив він у відповідь на питання чергового сержанта. — Це або двоє божевільних, або двоє злочинців. Будь ласка, сер, надішліть негайно поліцейську карету з охороною. Я ще не знаю, які страшні злочини, можливо, зараз відбуваються під цим дахом.
Тим часом швейцар, вийшовши на дзвоник до парадних дверей, з почуттям полегкості впустив Чарлі Тіпері, одягненого у фрак, незважаючи на ранкову годину, — швейцар знав, що це давній і вірний друг хазяїна. Так само зрадів йому і старший швейцар, що, підморгуючи і всіляко застерігаючи Чарлі Тіпері, розчинив перед ним двері бібліотеки.
Очікуючи побачити там Бог знає що або Бог знає кого, Чарлі Тіпері зайшов до кімнати, де сиділи незнайомі чоловік і жінка. Їхні засмаглі і втомлені після дороги обличчя не викликали в нього, як у Паркера, ніяких підозр, а скоріше спонукали поставитися до них з більшою увагою, ніж звичайно властиво жителю Нью-Йорка до пересічних приїжджих. Врода Леонсії вразила його, і він одразу зрозумів, що перед ним справжня леді. Бронзове обличчя Генрі, так схоже на Френка і Р. Г. М., сподобалося йому і викликало повагу.