— Пригни його! — крикнув Генрі Френку. — Адже тільки він знає мову вузлів, а очі Чіа — чи що б там не було — ще не заблищали.
Френк підкорився: він схопив старого за ноги і смикнув униз, — той упав, ніби мішок з кістками.
Генрі взяв рушницю і почав відстрілюватися. У відповідь посипався град куль. За мить до Генрі приєдналися Рікардо, Френк і пеон. А старий, перебираючи свої вузлики, втупився поглядом поверх западини в скелястий схил гори.
— Зупиніться! — вигукнув Френк, але вигук його потонув у гуркоті стрілянини.
Йому довелося плазувати від одного до другого, аби змусити своїх супутників припинити вогонь. І кожному окремо він пояснював, що всі їхні боєприпаси знаходяться4’на мулах і треба берегти патрони, які ще залишилися в магазинах і в обоймах.
— І дивіться, щоб вони не влучили у вас, — попереджав усіх Генрі. — У них стародавні мушкети й аркебузи, які можуть проробити вам діру завбільшки з таріль.
За годину було випущено останню кулю, якщо не вважати кількох зарядів, що залишилися в револьвері Френка, після чого ті, хто сидів у заглибині, припинили вогонь, незважаючи на безладну стрілянину кару. Хосе Манчено першим здогадався, у чому справа. Він обережно підповз до краю ями, щоб упевнитися в правильності своїх припущень, і знаком дав зрозуміти своїм, що в обложених скінчилися набої і, отже, їх можна взяти голими руками.
— Непогано ми вас піймали, сеньйори, — зловтішно заявив він, і слова його супроводжувалися реготом кару, що оточили яму.
Але те, що сталося наступної миті, було настільки ж несподіваним, як це буває в театрі, коли змінюються декорації. Кару раптом повернулися і з криками жаху кинулися втікати. Тікали вони в такій паніці і сум’ятті, що багато хто навіть покидали свої мушкети і мачете.
— А в тебе, сеньйоре Мишоїд, я влучу! — люб’язно крикнув Френк услід Манчено, цілячись у нього з пістолета.
Він було прицілився в бандита, але передумав.
— У мене залишилося лише три патрони, — ніби перепрошуючи, пояснив він Генрі. — А в цій країні не можна знати заздалегідь, коли вони будуть найпотрібнішими.
— Погляньте! — крикнув пеон, показуючи на свого батька, а потім на далеку гору. — Ось чому вони утекли. Вони зрозуміли, що святині майя загрожують їм загибеллю.
Старий жрець в екстазі, точніше у трансі, перебирав вузли священного грона і, не відриваючись, дивився на далеку гору, на схилі якої один біля одного раз у раз спалахували два яскраві вогники.
— Таку штуку хто завгодно може влаштувати за допомогою двох дзеркал, — іронічно зауважив Генрі.
— Це очі Чіа, це очі Чіа, — повторював пеон. — Ви ж чули, що сказав мій батько. Він прочитав по вузлах: “Там, де слід Стопи Бога, чекай, доки не заблищать очі Чіа”.
Старий піднявся і вигукнув у нестямі:
— “Аби знайти скарб, слід відшукати очі!”
— Добре, старий, — заспокоїв його Генрі і своїм кишеньковим компасом визначив місцезнаходження двох відблисків.
— У нього, мабуть, компас у голові, — зауважив годиною пізніше Генрі, показуючи на старого жерця, що їхав мулом попереду всіх. — Я перевіряю його компасом, і навіть коли якась природна перешкода змушує його звертати убік, він потім усе одно виходить на правильний напрям, наче магнітна стрілка.
Як тільки мандрівники від’їхали від Стопи Бога, відблиски зникли з поля зору. Оскільки місцевість була нерівна, їх можна було помітити, очевидно, тільки звідти. А місцевість, слід зазначити, і справді була нерівна: висохлі русла річечок змінювалися скелями, ліс — піщаними дюнами і кам’янистим ґрунтом зі слідами вулканічного попелу.
Нарешті вони дісталися до такого місця, де їхати верхи вже не можна було; погоничів разом з мулами доручили Рікардо і звеліли йому стати табором. Усі інші рушили далі крутим схилом, порослим чагарником, допомагаючи один одному, чіпляючись за корені, що стирчали з землі. Старий індіанець, як і раніше, йшов попереду і, здавалося, забув про присутність Леонсії.
Вони пройшли ще з півмилі, як раптом старий різко спинився і відскочив назад, ніби його вкусила змія. А сталося ось що: Френк розреготався, і між скель прокотилася гучна луна. Останній жрець племені майя поспішно перебіг пальцями вузлики, вибрав один із мотузочків, двічі перебрав його вузлики й сповістив:
— “Коли боги сміються, стережися!” — так говорять вузлики.
Із чверть години Френк і Генрі сміялися і кричали на різні голоси, намагаючись переконати старого жерця, що це лише луна. Через півгодини подорожани дійшли до пологих піщаних дюн. І знову старий відскочив назад. Кожнй крок по піску викликав цілу какофонію звуків. Люди завмирали на місці — і все стихало навколо. А зробиш лише крок, і пісок знову починав співати.