— Якщо гора поглинула ваших грінго, значить, на те воля Бога. А хто ми такі, щоб перешкоджати його волі? — відповідали вони. — Ми люди бідні, але ми працювати ні на кого не будемо й тим паче йти проти Бога. В усьому, що сталося, винуваті самі грінго. Це не їхня країна. Чого їх понесло в наші гори? Нехай самі тепер і виплутуються з біди, коли Бога розгнівили, а в нас і без того досить клопоту з вередливими дружинами.
Час сієсти давно минув, коли Генрі, змінивши вже двох мулів, на третьому, найноровистішому, в’їхав у ще сонний Сан-Антоніо. На головній вулиці, на півдорозі між судом і в’язницею, він побачив начальника поліції і маленького товстого суддю в супроводі десяти жандармів і двох бідолашних пеонів, що втекли з плантації в Сантосі. Генрі зупинив мула і став викладати судді й начальнику поліції своє прохання про допомогу. Поки він говорив, начальник поліції непомітно підморгнув судді, відданому йому тілом і душею.
— Так, звичайно, ми вам допоможемо, — сказав начальник поліції, потягуючись і позіхаючи.
— Коли ж ви можете дати мені людей? — нетерпляче запитав Генрі.
— Щодо цього, то ми зараз вельми зайняті, — нахабно відповів начальник поліції. — Хіба не так, пане суддя?
— Так, ми надто зайняті, — підтвердив той, позіхаючи прямо в обличчя Генрі.
— І будемо зайняті ще якийсь час, — продовжував начальник поліції. — Шкода, проте ні завтра, ні післязавтра не зможемо надати вам допомогу. А ось згодом…
— Скажімо, на Різдво, — додав суддя.
— Авжеж, на Різдво, — підтвердив начальник поліції. — Зайдіть до нас на Різдво, і, якщо на той час справ у нас буде небагато, можливо, ми і спробуємо спорядити таку експедицію. А зараз на все добре, сеньйоре Морган.
— Ви жартуєте? — запитав Генрі, і лице його скривилося з люті.
— Таке саме, мабуть, було в нього обличчя, коли він завдав зрадницького удару в спину сеньйорові Альфаро Солано, — зловісно мовив начальник поліції.
Генрі пропустив цю образу мимо вух.
— Я скажу вам, хто ви є! — скипів він.
— Стережіться! — попередив його суддя.
— Чхав я на вас! — кинув Генрі. — Ви нічого не можете мені заподіяти. Мені пробачив сам президент Панами. А ви, ви жалюгідні виродки, чи люди, чи свині, не розбереш хто!
— Прошу вас, продовжуйте, сеньйоре, — сказав начальник поліції, приховуючи під вишуканістю шаленство.
— Ви не маєте гідності ні іспанців, ні караїбів, зате пороків обох рас у вас над міру. Свині ви, а не люди — от ви хто!
— Ви усе сказали, сеньйоре? Абсолютно все? — скрадливо поцікавився начальник поліції і подав знак жандармам.
Ті накинулися на Генрі й роззброїли його.
— Навіть сам президент Панами не може заздалегідь виправдати злочину, якого ще не скоєно. Правильно, пане суддя? — запитав начальник поліції.
— А це новий злочин! — охоче підхопив суддя, зрозумівши натяк начальника поліції. — Цей пес грінго образив закон.
— Тоді ми будемо судити його, і судити негайно, на цьому ж місці. Не будемо повертатися до суду і знову відкривати засідання, — до чого це? Будемо судити його тут, винесемо вирок і підемо до мене. Я маю пляшечку доброго вина…
— Я не полюбляю вино, — поспішив суддя відхилити пропозицію. — Мені б краще мескаль. А поки що, оскільки я і свідок, і жертва образи й оскільки інших доказів, окрім тих, які в мене є, я не потребую, то визнаю обвинувачуваного винним. Яке покарання запропонували б ви, сеньйоре Мар’яно Верхара-і-Іхос?
— Добу в колодках, щоб остудити надто гарячу голову цього грінго, — відповів начальник поліції.
— Такий вирок ми йому й винесемо, — оголосив суддя. — І він набирає чинності негайно. Візьміть, хлопці, арештованого і закуйте його в колодки.
Світанок застав Генрі в колодках, у яких він провів уже дванадцять годин. Він лежав на спині і спав. Але сон його був тривожний: він бачив своїх друзів, замурованих у горі, розум його мучили турботи, а тіло — кусали незліченні москіти. Відмахуючись від крилатих мучителів, він нарешті прокинувся. А прокинувшись, відразу згадав, яке з ним трапилося лихо, і почав себе люто лаяти. Роздратований тисячами отрутних москітних укусів, він вивергав такі прокльони, що привернув увагу перехожого, який ніс ящик з інструментами. Це був стрункий молодик з орлиним носом, одягнений у військову форму льотчика Сполучених Штатів. Він підійшов до Генрі, зупинився, послухав і з цікавістю почав його розглядати.
— Друже, — сказав вій, коли Генрі на хвильку замовк, щоб відсапатися, — минулої ночі, коли я сам застряг тут, залишивши в літаку добру половину спорядження, я теж лаявся. Але то було дитяче белькотіння у порівнянні з вашою лайкою. Я захоплений вами, сер. Ви — справжній майстер. А тепер, якщо не заперечуєте, чи не могли б ви повторити все спочатку, аби я міг узяти на озброєння і вжити, коли мені буде потрібно, ваші міцні слівця?