На голові в неї була тіара зі щирого золота з коштовними каменями такої величини, що вона здавалася короною.
Перед жінкою на підлозі стояли два золотих триніжки; під одним жеврів вогонь, а на другому, значно більшому, височів величезний золотий казан. Між триніжками, не кліпаючи і не рухаючись, ніби сфінкс, лежав величезний, білий як сніг, собака, схожий на вовкодава. Побачивши гостей, він вп’явся в них.
— Ця жінка — справжня леді, достоту королева, і мрії в неї, звичайно, теж королівські, — шепнув Генрі.
Жрець гнівно глянув на нього.
Леонсія дивилася на сплячу затамувавши подих, а Торес здригнувся, перехрестився і сказав:
— От ніколи не чув, що в Долині Загублених Душ є таке диво. Ця жінка — справжня іспанка. Більше того, вона — шляхетної кастильської крові. І очі в неї мають бути сині — це так само точно, як те, що я стою тут. Але яка вона бліда! — Він знову здригнувся. — У неї неприродний сон. Схоже, що її обпоїли якимось зіллям і обпоюють досить давно.
— Атож! — схвильованим шепотом перебив його Френк. — Та, Що Мріє занурена в наркотичний сой. Вони, напевне, тримають її увесь час на наркотиках. Вона в них, очевидно, ніби верховна жриця або найвищий оракул… Та не хвилюйся ти, старий, — звернувся він іспанською до жерця. — Ну й що, коли ми її розбудимо? Адже нас привели сюди, аби познайомити з нею, — і, я сподіваюся, не тоді, як вона спить!
Красуня ворухнулася, немов цей шепіт потривожив її сой; заворушився й собака; повернув до неї голову, і рука сплячої пестливо лягла на його шию. Жрець ще владніше замахав руками, вимагаючи тиші. Усі замовкли, очікуючи пробудження віщунки.
Вона повільно підвелася на ложі і знову ласкаво погладила вовкодава, який радісно загавкав, вишкірюючи страшні ікла. Це видовище кинуло їх у дрож. Ще більше затремтіли полонені, коли жінка подивилася їм просто в очі. Ніколи досі вони не бачили таких очей — у них відбився увесь світ і всесвіт. Леонсія мимоволі звела руку, ніби хотіла перехреститися, а Торес, вражений цим поглядом, не тільки перехрестився, а й почав тремтячими губами шепотіти свою улюблену молитву Діві Марії. Навіть Френк і Генрі дивилися на красуню як заворожені, не в змозі відвести погляду від бездонної синяви цих очей, що видавалися зовсім темними від довгих чорних вій.
— Синьоока чорнявка! — прошепотів усе-таки Френк.
Які очі! Скоріше круглі, ніж довгасті. Але і не зовсім круглі. Квадратні? Ні, усе-таки, точніше, круглі. Очі такої форми, ніби, коли б художник, не відриваючи від паперу пера, накреслив кілька квадратів і всі їхні кути звів у одне коло. Довгі вії затінювали очі жінки, через що вони здавалися бездонними. В цих очах не було ані подиву, ані переляку, коли вона побачила незнайомців, а тільки мрійлива байдужість. Утім, незважаючи на млосний погляд, до свідомості красуні явно доходило все, що вона бачила. Раптом, на превеликий подив прибульців, у її очах відбилася ціла гама земних почуттів. Десь у глибині, все наростаючи, затремтів затаєний біль. Зненацька сум заволік їх вологим покривалом, немов би блакитну морську далечінь застеляє весняний дощ чи вкриває гори райковий туман. Зажура і біль таїлися в їхній дрімотній безтурботності. Вогонь безмежної сміливості, здавалося, за мить спалахне в цих очах електричною іскрою волі та дії. Але сопне заціпеніння готове було опуститися, ніби м’який візерунковий полог, і відгородити сплячу від усіх переживань і почуттів. Проте усе це відходило на задній план перед мудрістю століть, якою віяло від незнайомки. Це враження особливо підсилювалося її запалими щоками — свідченням аскетичного способу життя. На цих щоках полум’янів — чи то сухотний, чи то косметичний — рум’янець.
Коли жінка підвелася зі свого ложа, виявилося, що вона тонка і тендітна, ніби фея. Вона була струнка, а тонкі кістки не справляли враження охлялості. Якби в Генрі і Френка запитали думку про неї, вони, мабуть, сказали б, що вона найзвабливіша із усіх худорлявих жінок на світі.
Старий жрець Сонця розпростерся на підлозі, уткнувши зморшкувате чоло в трав’яний мат. Інші продовжували стояти. Хоча в Тореса і тремтіли коліна, і вій, без сумніву, наслідував би жерця, якби помітив з боку своїх супутників хоч найменшу до цього готовність. Коліна в нього вже підігнулися, але, глянувши на випростаних Леонсію і Морганів, він змусив себе стояти рівно.
Спочатку Та, Що Мріє дивилася лише на Леонсію; уважно оглянувши дівчину, вона кивком наказала їй підійти. Занадто владний був цей кивок, на думку Леонсії, для такої тендітної істоти, і вона відразу відчула ворожість до красуні. Тому вона не зрушила з місця, поки жрець Сонця не наказав їй підкоритися. Тоді Леонсія, не звертаючи уваги на величезного волохатого пса, попрямувала до красуні. Вона пройшла між триніжками повз собаку і зупинилася лише після повторного жесту, настільки ж владного, як і перший. Якусь мить жінки дивилися одна одній в очі; потім з мимовільним почуттям тріумфу Леонсія побачила, як та понурилася. Ллє радість її була передчасною: Та, Що Мріє просто з зарозумілою цікавістю розглядала її сукню. Вона навіть простягнула тонку бліду руку і, як звичайнісінька жінка, помацала тканину.