Френк кивнув головою. Крик радості, що мимоволі вирвався в Королеви, зворушив серце Френка і викликав у нього таку ніжність і жалість, що в нього навіть виникло бажання обійняти її й утішити. Вона чекала, щоб він заговорив.
— Я той, хто одружиться з тобою, — твердо заявив вій. — Ти вродлива. Коли ж наше весілля?
Обличчя Королеви засяяло такою радістю, що він заприсягся, якщо це буде від нього залежати, ніколи не затьмарювати сумом це обличчя. Хоч вона і володарка Загублених Душ і має незліченні скарби і надприродну здатність бачити майбутнє, для нього вона — просто самотня, наївна жінка, із серцем, сповненим кохання, але зовсім недосвідченим у ньому.
— Я розповім тобі, що ще брехав мені той Торес, — радісно почала вона. — Він сказав мені, що ти багатий і що, перш ніж одружитися зі мною, ти хочеш знати, яке в мене придане. Він сказав, що ти послав його подивитися на мої багатства. Я знаю, що це неправда. Адже ти візьмеш мене не заради цього?! — 1 вона презирливо показала на скриню з коштовностями.
Френк похитав головою.
— Тобі потрібна я, а не це, — переможно закінчила вона.
— Авжеж, ти, — не міг не збрехати Френк.
Раптом він побачив щось таке, що його вразило. Королева — ця найдеспотичніша з правительок, яка вирішувала долі своїх підданих і вважала достатнім лише мимохіть згадати про смерть Тореса, котра обрала собі подружжя, навіть не спитавши його згоди, — ця сама Королева раптом почервоніла. Червона хвиля дівочої соромливості заливала її щоки, чоло і вуха. Сум’яття Королеви передалося і Френку. Він не знав, ідо робити, кров шугонулася йому в обличчя, зарум’янивши його засмаглу шкіру. Ще ніколи, подумалось йому, за всю історію людства не виникали між чоловіком і жінкою більш дивні стосунки. Вони настільки були збентежені, що навіть заради порятунку свого життя Френк не зміг би нічого вигадати, аби розрядити напругу. І Королева заговорила перша.
— А тепер, — сказала вона, червоніючи ще більше, — ти маєш довести своє кохання до мене.
Френк спробував щось вимовити, але губи в нього так пересохли, що він лише облизнув їх і промурмотів щось нерозбірливе.
— Мене ніхто ніколи не кохав, — сміливо продовжувала Королева. — Мій народ не вміє кохати. Це не люди, а тварини, які не здатні ні мислити, ні міркувати. А ми з тобою, ми справжні чоловік і жінка! На світі існує і ласка, і ніжність — це я дізналася зі свого Свічада Світу. Але я недосвідчена. Я не знаю, як це робиться. Ти ж, ти прийшов з великого світу, і ти, звичайно, знаєш, що таке кохання. Я чекаю. Кохай же мене!
Вона сіла на ліжко, посадила поруч Френка і, дотримуючись свого слова, чекала. А Френк, якому треба було кохати за наказом, сидів без руху, ніби паралізований.
— Хіба я не вродлива? — запитала тихо Королева. — Хіба ти не прагнеш обійняти мене так, як я прагну опинитися у твоїх обіймах? Вуста чоловіка ніколи ще не торкалися моїх губ. Який він, цей поцілунок — поцілунок у вуста? Коли ти торкнувся губами моєї руки, я відчула блаженство. Ти поцілував тоді не тільки мою руку, а й душу. Мені здавалося, що моє серце б’ється у твоїх руках. Хіба ти цього не відчував?
— Отже, — сказала вона за півгодини; вони сиділи на ложі, тримаючись за руки, — я розповіла тобі те, що знаю про себе. А знаю я про своє минуле тільки зі слів інших. Сьогодення я виразно бачу в моєму Свічаді Світу. Я можу бачити і майбутнє, але не досить ясно, та й не все я розумію з того, що бачу. Я народилася тут, як і моя мати і мати моєї матері. У житті кожної Королеви рано або пізно з’являвся коханий. Часом вони приходили сюди, як ось ти. Мати розповідала мені, що її мати пішла з долини в пошуках коханого і довго не поверталася. Так само зробила і моя мати. Я знаю потайний хід, де давно померлі конкістадори охороняють таємниці майя і де стоїть сам да Васко, шолом якого украв цей негідник Торес, видаючи його потім за свій власний. Якби ти не з’явився, я теж змушена була б вирушити шукати тебе, бо ти призначений мені долею.
Увійшла служниця і з нею списник; Френк насилу збагнув, про що вони говорили своєю давньою іспанською мовою. Сердячись і в той же час радіючи, Королева коротенько переказала йому зміст їхньої розмови:
— Ми маємо зараз же йти до Великого Дому. Там буде весільна церемонія. Жрець Сонця впирається, не знаю чому, — можливо, тому, що йому не вдалося пролити вашу кров на вівтарі. Він надто кровожерливий. Хоч він і жрець Сонця, але розуму в нього небагато. Мені доповіли, що він намагається підбурити народ проти нашого шлюбу. Скажений пес! — Вона стулила кулаки, її обличчя набуло рішучого виразу, а очі спалахнули царственим гнівом. — Я змушу його повінчати нас за давнім звичаєм: перед Великим Домом, біля вівтаря Бога Сонця!