— Послухай, Френку, ще не пізно змінити рішення, — звернувся до нього Генрі. — їй-право, це несправедливо! Адже це я витягнув коротеньку соломинку! Правда, Леонсіє?
Леонсія не могла вимовити жодного слова. Вони стояли гуртом біля вівтаря, а за ними юрмилися Загублені Душі. У Великому Домі радилися Королева і жрець Сонця.
— Але ж вам не хотілося, аби Генрі побрався з нею, чи не так, Леонсіє? — запитав Френк.
— Мені не хотілося б, щоб одружувалися і ви, — заперечила Леонсія. — Тільки Тореса я з радістю віддала б їй у чоловіки. Вона мені не подобається. Я не хотіла б нікого з моїх друзів бачити її чоловіком.
— Та ви ревнуєте, — зауважив Генрі. — А Френк, здається, не так уже й переймається своєю долею.
— Але ж вона й не погана, — сказав Френк. — І я готовий без особливого засмучення зустріти свою долю. А крім того, мушу тобі, Генрі, сказати, коли вже про це йдеться, що вона не одружилася б з тобою, хоч би ти й просив.
— Ну, не знаю… — почав було Генрі.
— У такому разі запитай у неї сам. Он вона йде. Поглянь, які в неї очі. Відразу видно: бути лиху. А жрець похмурий, як хмара. Спробуй освідчитися, і ти побачиш, чи матимеш успіх.
Генрі вперто кивнув головою.
— Добре, я це зроблю, але не для того, щоб показати тобі, який я-покоритель жіночих сердець, а заради справедливості. Я негаразд повівся, погодившись на твою жертву, тепер я хочу виправити свою провину.
І перш ніж вони встигли йому перешкодити, він розштовхав юрбу, підійшов до Королеви і, відтіснивши убік жерця, взявся їй щось палко доводити, а Королева слухала і сміялася. Але сміх її призначався діє для Генрі, вона з виглядом переможця глузувала з Леонсії, Королева відмовила Генрі і підійшла до Леонсії та Френка. За нею простував жрець, а за ним — Генрі, який марно намагався приховати радість, викликану відмовою Королеви.
— Ні, ти тільки уяви! — вигукнула вона, звертаючись до Леонсії. — Генрі щойно зробив мені пропозицію. Це сьогодні вже четверта. Отже, мене теж кохають! Ти коли-небудь чула, щоби четверо чоловіків зізнавалися жінці в коханні в день її весілля?
— Як четверо? — здивувався Френк.
Королева з ніжністю глянула на нього.
— Ти й Генрі, якому я відмовила. До вас — цей нахаба Торес. А щойно у Великому Домі — ось цей жрець. — В очах її спалахнув гнів, щоки зашарілися. — Цей жрець Сонця, що вже давно порушив свою обітницю, цей напівчоловік хотів, аби я побралася з ним! Нікчема! Тварюка! і насамкінець цей зухвалець заявив, що я не одружуся із Френком! Ходімо! Я зараз провчу його.
Вона кивнула своїм охоронцям, наказуючи їм оточити її і чужоземців, а двом списникам звеліла стати позаду жерця. Побачивши це, натовп невдоволено загудів.
— Починай, жерче! — різко мовила Королева, — а то мої люди уб’ють тебе.
Жрець повернувся, очевидно, збираючись вдатися до народу, але побачивши приставлені до його грудей списи прикусив язика і підкорився. Він підвів до вівтаря Френка і Королеву, поставив їх до себе обличчям, став на підвищення біля вівтаря і, дивлячись на юрбу за нареченим із нареченою, сказав:
— Я — жрець Сонця. Мої обітниці — священні. І як жрець, я маю обвінчати цю жінку — Ту, Що Мріє — з цим прибульцем, з цим чужоземцем, замість того щоб пролити його кров на нашім вівтарі. Мої обітниці священні. Я не можу порушити їх. Я відмовляюся вінчати цю жінку й цього чоловіка. Від імені Бога Сонця я відмовляюся учинити обряд…
— Тоді ти негайно помреш, жерче! — злобливо прошипіла Королева і кивком голови звеліла найближчим списникам приставити до нього списи, а іншим — направити їх на тих, хто ремствує, готових вийти з покори Загублених Душ.
Запала тиша, яка тривала майже хвилину. Ніхто не вимовив жодного слова, ніхто не ворухнувся. Усі стояли заклякло і дивилися на жерця, якому до грудей були наставлені списи.
Нарешті, жрець першим порушив тишу: він здався. Спокійно обернувшись спиною до списів, що загрожували йому, він став на коліна і давньою іспанською мовою почав благати Бога Сонця послати плодючості молодим. Потім він змусив Королеву і Френка стати на коліна. Коли пальці старого торкнулися їхніх з’єднаних рук, обличчя його мимоволі скривилося.
За наказом жерця наречені підвелися з колін, а він переломив навпіл кукурудзяний корж і дав кожному з них по половинці.
— Причастя, — шепнув Генрі Леонсії, коли Френк і Королева відкусили кожне зі своєї половинки.
— Римо-католицький обряд, який, очевидно, приніс сюди да Васко. А тут він поступово перетворився на весільний, — шепнула йому у відповідь Леонсія. Усвідомлення, що вона назавжди втрачає Френка, було їй надто болісне, і вона ледь володіла собою: її прикушені губи побіліли, а нігті до болю вп’ялися в долоні.