Вона царювала в загубленій долині над купкою дикунів. А тут, у цій країні могутніх царів, її чоловік царював над царями. Це було чудово, і вона з радістю усвідомлювала, що не принизила своєї царської гідності, одружившися з Френком.
Вона щиро, по-дитячому захоплювалася всім, що побачила всередині палацу. Забуваючи про служників, або, вірніше, не звертаючи на них уваги, як не звертала вона уваги на своїх підданців там, у долині, Цариця заплескала в долоні, коли побачила парадний вестибюль, глянула на мармурові сходи, збігла ними нагору й зазирнула в першу кімнату. То була бібліотека, що її вона бачила в Свічаді Світу того дня, як уперше зустрілася з Френком. І та ворожба здійснилася, бо Френк разом з нею ввійшов у кімнату, і його рука обіймала її за стан, достеменно так, як показувала металева поверхня розтопленого золота в золотій чаші. Вона пригадала телефони й телеграфний апарат і, так само, як тоді, підійшла до телеграфу, а Френк, не знімаючи своєї руки з її стану, зупинився поруч неї.
Він почав був пояснювати Цариці, як працює апарат, але скоро переконався, що неможливо за кілька хвилин розповісти їй про всі тонкощі біржових справ. Раптом його очі спинились на телеграфній стрічці: він побачив, що акції «Фріско» впали на двадцять пунктів. Такого ще не бувало з акціями цієї невеликої залізниці в Айові, яку фінансував і збудував сам старий Морган і аж до самої смерті вважав за цілком певне підприємство. На його думку, акції цієї залізниці витримали б хуртовину, що зруйнувала б половину банків і весь Уолл-стріт.
Цариця напружено стежила за схвильованим Френковим обличчям.
— Це також чари, як і моє Свічадо Світу? — напівпитально, напівствердно сказала вона.
Френк кивнув головою.
— Я знаю, воно відкриває тобі секрети, — вела вона далі. — Як і моя чаша, воно приводить сюди до тебе, у цю кімнату, цілий світ. Воно непокоїть тебе. Я добре бачу. Та тільки що може непокоїти тебе тут, де ти — один з найбільших царів?
Френк хотів був відповісти, а потім спинивсь і не сказав нічого. Він збагнув, що не зуміє розтлумачити їй усе, що снувало в його голові та ввижалось його очам, — яскраві картини залізничних шляхів і корабельних пристаней; багатолюдних вокзалів і гамірливих доків; шахтарів на руднях Аляски, Монтани і в Долині Смерті; осідланих мостами річок і приборканих водоспадів; міст, збудованих на висушених багновищах і закріплених дюнах; одне слово, всю техніку, економіку й фінанси в умовах цивілізації двадцятого сторіччя.
— Воно непокоїть тебе, — знову сказала Цариця. — І, на жаль, я не можу допомогти тобі. В мене немає більше світу. Я вже не маю влади над майбутнім. Я лише жінка, безсила в цьому дивному велетенському світі, куди ти привіз мене. Я тільки жінка, твоя дружина, Френку, і пишаюся цим.
Ту мить Френкові здалося, що він кохає її. Кинувши телеграфну стрічку, він пригорнув Царицю до себе, а тоді підійшов до телефонів. «Чарівна жінка, — подумав Френк, — немає в ній ні хитрощів, ні злоби. Справжня жінка, жінка з голови до ніг, що вміє любити й гідна любові. Та ба! Образ Леонсії стоятиме між нами».
— Це ще більші чари, — промовила до себе Цариця, коли Френк, викликавши Бескомову контору, сказав:
— Містер Беском має бути в себе за півгодини. Це Морган, Френк Морган. Містер Беском п’ять хвилин тому доїхав до себе. Коли він приїде, перекажіть йому, що я також їду до нього й буду за п’ять хвилин по його приїзді. Справа дуже важлива. Скажіть йому, що я вже виїхав. Дякую. До побачення!
Звісно, Цариця, хотівши відразу оглянути всі дива свого великого будинку, виявила незадоволення, коли Френк сказав, що мусить негайно поїхати в одне місце, яке зветься Уолл-стріт.
— Що то таке, — трохи розчаровано спитала вона, — що відриває тебе від мене, наче ти — якийсь раб?
— То справи, і дуже важливі справи, — відповів Френк, усміхаючись і цілуючи її.
— А що то за справи, які мають владу над тобою, царем? Чи справи — то ім’я вашого бога, якому ви вклоняєтесь, як ми вклоняємось богові Сонця?
Він усміхнувся, бо вона майже вгадала, і сказав:
— Це великий американський бог. І це жахливий бог. Коли він карає, то карає швидко й страшно.