— І ти викликав його гнів?
— На превеликий жаль. Хоч і сам не знаю чим. Я мушу їхати на Уолл-стріт…
— Там його вівтар? — не дала вона йому докінчити.
— Авжеж, там його вівтар, — відповів Френк. — І мені скажуть, чим я розсердив його і як можу втихомирити його гнів.
Френк поспіхом пояснив дружині призначення й обов’язки покоївки, яку він телеграфно найняв із Колона, але це не дуже її зацікавило. Цариця перебила його, сказавши, що ця жінка, очевидно, подібна до служників, які були в неї в долині Загублених Душ, і що вона звикла до челяді ще змалку, коли маленькою дівчинкою жила з своєю матір’ю й училась від неї англійської та іспанської мов.
Та коли Френк узяв капелюха й поцілував її, Цариця полагіднішала й побажала йому успіху перед вівтарем.
Минуло кілька годин, повних незвичайних пригод на Царициній половині, де французька покоївка, що розмовляла по-іспанському, пояснювала й показувала господині кожну річ. Потім якась поважна жінка, що хоч і скидалась сама на царицю й мала двох дівчат-челядниць, а все ж таки, на думку Цариці, слугувала їй і Френкові, оглянула та виміряла її з усіх боків, і після цього Цариця знову зійшла вниз, щоб краще ознайомитися з Френкового бібліотекою, таємничими телефонами та телеграфним апаратом.
Вона довго дивилась на телеграфний апарат і прислухалась до його безладного постукування. Але, вміючи читати й писати по-англійському й по-іспанському, вона нічого не розуміла в якихось кривульках, що дивним способом з’являлись на стрічці. Тоді Цариця почала вивчати телефони. Пригадавши, як користувався ним Френк, вона й собі приклала вухо до мікрофона. Далі вона згадала, що Френк робив інакше, зняла трубку й приклала до вуха. Голос, безумовно жіночий, почувся так близько, що Цариця розгубилася, впустила трубку й відступила назад. Тієї миті до кімнати зайшов Паркер — давній Френків служник, якого Цариця ще не бачила. Його костюм був бездоганний, а манери — величні, і вона подумала, що то, мабуть, не служник, а щось наче приятель Френка. Такий, як Беском, що зустрічав їх на вокзалі й їхав з ними в машині наче рівня, а потім покірно подався виконувати Френкові доручення.
Глянувши на поважне Паркерове обличчя, Цариця ніяково всміхнулася й показала на телефон, ніби питаючи, що то таке. Паркер урочисто підняв трубку, пробурмотів у неї: «Перепрошую», — і поклав на місце. Протягом цих кількох секунд у голові Цариці сталася ціла революція. Вона чула не Божий голос і не голос якогось духа. То був голос жінки.
— Де вона? Де ця жінка? — спитала Цариця.
Паркер випростався ще більше, набув ще врочистішого вигляду й уклонився.
— Тут, у домі, десь захована жінка, — напосіла на нього Цариця. — Її голос чути ось у цьому. Вона мабуть, у сусідній кімнаті…
— То телефоністка, — відповів Паркер, намагаючись спинити потік її слів.
— Мене не цікавить її ім’я, — не вгавала Цариця. — Я не можу дозволити, щоб у домі, крім мене, була ще якась жінка. Нехай вона йде собі геть!
Паркер ще більше випростався й став ще величніший. Тоді Цариці спало щось нове на думку. Мабуть, вона помилилась, і цей поважний джентльмен займає вище місце, ніж вона гадала, серед тутешніх менших царів. Мабуть, він майже такий, як і Френк, а вона поводиться з ним, як із нижчим, багато нижчим від її чоловіка.
Цариця вхопила Паркера за руку, не помічаючи, що він опирається, посадовила на канапу й сама сіла поруч із ним. Остаточно спантеличивши старого, вона взяла з коробки кілька цукерок і почала пригощати його ними, запихаючи йому в рота по одній, скоро тільки він хотів щось сказати.
— Слухайте, — спитала вона, вже мало не задушивши Паркера, — хіба ж у вашій країні заведено багатоженство?
Почувши таке відверте запитання, Паркер мало не вдавився шоколадом.
— О, я знаю, що означає це слово, — запевнила Цариця. — Отож і питаю: невже у вас чоловіки мають по кілька жінок?
— У цьому домі, крім вас, мадам, і служниць, немає іншої жінки, — нарешті спромігся вимовити Паркер. — Голос, що ви чули, належить жінці, яка сидить за багато миль звідси; вона до ваших послуг, як і до послуг кожного, хто захоче говорити телефоном.
— Вона рабиня таємниці? — спитала Цариця, починаючи поволі розуміти, в чому річ.
— Так, — відповів Паркер, — вона рабиня телефону.
— Летючої розмови?
— Так, мадам, хай буде летючої розмови. — Паркер у розпачі шукав виходу із становища, в якому йому зроду не доводилось бувати. — Ходімо, я покажу вам, мадам. Ви можете розпоряджатись цією рабинею летючої розмови і вдень і вночі. Якщо вам завгодно, рабиня допоможе вам поговорити з вашим чоловіком, містером Морганом…