Цариця відразу зрозуміла гірку правду. Вона мало не зомліла й схопилась тремтячими руками за серце. Хоч розмова в бібліотеці не припинилася, Цариця вже не чула ні слова. Вона трохи заспокоїлась і, згорбившись, схожа швидше на тінь тієї вродливої та гордої жінки, якою вона була кілька хвилин тому, перейшла вестибюль і поволі, ніби вві сні, піднялася сходами. У себе в кімнаті вона більше не стримувалась: люто зірвала з пальця Френкову обручку, шпурнула її на підлогу й почала топтати ногами. Нічний чепчик та черепашачі гребінці теж полетіли під ноги. Здригаючись із плачу і мурмочучи щось незрозуміле, Цариця впала на ліжко; її трусило, мов у гарячці. Та коли Френк, ідучи до своєї кімнати, заглянув у двері, вона зусиллям волі прикинулась, наче спить.
Година, поки Френк заснув, здалась їй вічністю. Тоді вона встала з ліжка, взяла прикрашений самоцвітами кинджал, що був при ній ще в долині Загублених Душ, і навшпиньки пішла до його кімнати. На нічному столику лежав той білий картон — велика фотографія Леонсії. Цариця нерішуче спинилася, стискаючи до болю в пальцях кинджал: кого вдарити? Свого чоловіка чи Леонсію? Вона ступила до ліжка і піднесла вже руку до удару, та раптом з очей у неї ринули сльози і, ніби пелена туману, заслали перед нею Френка. Цариця опустила руку й голосно зітхнула.
Тоді вона підійшла до нічного столика. Погляд її спинився на записнику з олівцем. Цариця написала два слова, видерла аркушик і, поклавши на блискучу стільницю Леонсіїну фотографію, накрила її своєю запискою і вдарила кинджалом. Вістря втрапило межи очі суперниці, ввігналося в дерево, захиталося й так і лишилося стриміти.
Розділ XXV
Поки в Нью-Йорку Ріган спритно провадив широкий наступ на всі Френкові акції, а Френк з Бескомом даремно пробували виявити, хто на них так напосівся, в Панамі відбувались події, що кінець кінцем звели докупи Леонсію, Солано, Тореса та начальника поліції і далеко не останню роль відіграв у цих подіях гладкий, повновидий китаєць.
Старий миршавий суддя, якого призначив начальник поліції, спав на засіданні суду в Сан-Антоніо. Вій спав уже годин зо дві, тільки подеколи стріпував головою і наче задумано щось мурмотів, хоч розглядалося дуже поважну справу: підсудному загрожувало двадцять років ув’язнення в Сан-Хуані, де й найміцніші люди витримували не більше десяти. Але суддя не мав потреби слухати, що кажуть свідки, а що прокурор. Ще не почався суд, як він уже знав, який винести вирок, щоб догодити начальникові поліції. Нарешті адвокат скінчив свою досить довгу промову, секретар чхнув, і суддя прокинувся. Він бадьоро озирнувся і заявив:
— Винен.
Ніхто не здивувався, навіть підсудний.
— Прийти завтра вислухати вирок! Наступна справа!
Після цього суддя лагодився вже знову задрімати, коли раптом до зали увійшли Торес і начальник поліції. Глянувши на свого шефа, суддя відразу зрозумів, чого той хоче, і відклав засідання на завтра.
Через п’ять хвилин, коли зала спорожніла, начальник поліції сказав:
— Я був у Родрігеса Фернандеса. Він запевняє, що це справжній самоцвіт, і, хоч з нього чимало відпаде під чає шліфування, камінець коштуватиме не менше як п’ятсот доларів золотом. Покажіть цей самоцвіт судді, сеньйоре Торесе. І решту також.
І Торес почав викручуватись. Він мусив брехати, бо не міг признатися, що Солано й Моргани відібрали в нього всі самоцвіти, а його самого викинули з гасієнди. Він брехав так спритно, що переконав навіть начальника поліції. Щодо судді, то той завжди вірив тому, чого вимагав шеф, і мав свою думку тільки про якість спиртних напоїв. Торесове оповідання, якщо поминути силу деталей, зводилося ось до чого: він, Торес, був певний, що ювелір надто низько оцінив самоцвіти, тому послав їх своєму агентові в Колоні, а той має послати їх у Нью-Йорк фірмі «Тіфані». Там їм складуть справжню ціну і, можливо, куплять.
Коли вони вийшли з зали на сходи між глиняними колонами, що зберегли ще сліди куль від останніх революцій, начальник поліції сказав:
— Оскільки нам треба захисту закону, щоб вирушити по ті самоцвіти, а надто з любові до нашого любого приятеля судді, ми дамо йому дещицю того, що знайдемо. А він, зі свого боку, під час нашої відсутності заступатиме нас у Сан-Антоніо і, в разі потреби, захищатиме нас ім’ям закону.
За одною колонок сидів, насунувши капелюха на самий ніс, І Пин. Опинився він там не зовсім випадково. Він давно вже помітив, що найцінніші секрети, ті, що найдужче турбують людей, завжди зв’язані з судом, де зосереджено всі людські скорботи. Адже ніколи не можна сказати заздалегідь, де саме вчуєш який-небудь секрет. Тому І Пин, мов рибалка, що, закинувши вудку в море, стежить за поплавцем, часто сидів у суді, стежив за адвокатом і позивачем, за свідками і навіть за катом та випадковими слухачами.