А цього ранку єдина особа, що звернула на себе І Пинову увагу, був обшарпаний пеон, який, здавалося, помре, коли негайно не вип’є чарки. Він мав тьмяні очі, червоні повіки, але в його мізерній, виснаженій постаті було щось відчайдушно рішуче. Коли зала суду спорожніла, той пеон умостився на східцях біля однієї з колон.
«На кого він чекає? — запитав себе І Пин. — Усередині лишались тільки три верховоди Сан-Антоніо — начальник поліції, Торес і суддя». Який зв’язок може бути між ними або одним із них і цим п’яним, замурзаним створінням, що в таку спеку тремтить, ніби на морозі? І Пин не знав цього, але відчував, що варто почекати: ану ж як він щось вивідає? Тим-то І Пин, хоч і ненавидів спеку, вмостився за колоною, де жоден атом тіні не охороняв його від палючого проміння, вдаючи, немов любить грітися на сонечку. Старий пеон ступив крок уперед, захитався, мало не впав, але спромігся-таки відволікти Тореса від його компаньйонів. Ті спинилися віддалік і, жваво розмовляючи, нетерпляче дожидали Тореса.
І Пин уважно стежив за розмовою пихатого Тореса й злиденного пеона, не проминувши жодного слова й поруху.
— Ну, чого тобі треба? — брутально спитав Торес.
— Грошей, трішки грошей, сеньйоре. Ради бога, хоч трішки грошей, — заскиглив пеон.
— Ти дістав уже свої гроші! — гримнув Торес. — Коли я їхав, то дав тобі стільки, щоб ти міг прожити не два тижні, а цілий місяць. Ще два тижні я не дам тобі ні сентаво.
— Але в мене є борги, — скиглив старий і ввесь аж тремтів, так хотів випити.
— За пульку в корчмі «У Петра й Павла»? — глузливо сказав Торес.
— За пульку в корчмі «У Петра й Павла», — щиро признався пеон. — І таблиця, де зазначено мої борги, геть списана. Корчмар не дає мені більше набір. А я, нещасний, не можу витримати без пульки.
— Ти — просто нікчемна свиня.
Пеон несподівано випростався, перестав тремтіти і з гідністю, ніби раптом його осяяла якась вища мудрість, урочисто сказав:
— Я вже старий. Ні в моїх жилах, ні в моєму серці немає вже сили. Всі мої бажання згасли. Я навіть не можу працювати цими вутлими руками, хоч і знаю, що робота дає забуття й відпочинок. Отже, я не можу ні відпочити, ні забути. Їжа пече мені рота і обтяжує шлунок. Жінки — то чума, і мені гидко згадати, що я колись жадав їх. Діти? Останню дитину я поховав років десять тому. Релігія лякає мене. Смерть? Думка про смерть заважає мені спати. Пулька! Боже милий, це єдине, задля чого я хочу жити й люблю життя. Що з того, що я п’ю забагато? Це тому, що мені треба багато про що забути; мені лишається недовго вже животіти під сонцем, перш ніж одвічний морок заступить назавжди сонячне світло від моїх старечих очей.
Торес нетерпляче ворухнувся, наміряючись іти; просторікування старого його дратувало.
— Хоч кілька песо, кілька песо! — благав пеон.
— Ні сентаво! — рішуче промовив Торес.
— Ну добре ж! — з не меншою рішучістю відказав старий.
— Що це значить? — підозріло спитав Торес.
— Ти, може, забув? — сказав пеон так таємниче, що І Пин відразу задумався: що саме могло примусити Тореса виплачувати пеонові своєрідну пенсію?
— Адже я плачу тобі, як ми й домовилися, за те, щоб ти забув, — сказав Торес.
— Я ніколи не забуду того, що мої старі очі бачили. А вони бачили, як ти вгородив ножа в спину сеньйорові Альфаро Солано, — відповів пеон.
І Пин навіть не ворухнувся за колоною, але всередині все в ньому затремтіло. Солано тут значні люди, і те, що Торес убив одного з них, був цінний секрет.
— Тварюка! Нікчемна свиня! Брудне бидло! — Торес стиснув з люті кулаки. — Через те, що я добра людина, ти так поводишся зі мною! Плесни тільки язиком, і я пошлю тебе до Сан-Хуана. Ти знаєш, що це означає? Думка про смерть не тільки не дасть тобі спати. Кожну хвилину, цілий день ти згадуватимеш про неї, як глянеш на стерв’яків, що незабаром дзьобатимуть твої кістки. І там немає пульки. Нікому з тих, кого я послав до Сан-Хуана, не дають пульки. Ну як? Я так і думав. Ти чекатимеш іще два тижні, і тоді одержиш гроші. А коли не хочеш чекати, я віддам тебе стерв’якам, і ти вже ніколи не питимеш пульки.
Торес повернувся на підборах і пішов геть. І Пин, діждавшись, поки він зі своїми товаришами спустився до моря, вийшов з-за колони. Старий пеон у розпачі, що не дістане пульки, стогнав, охкав, корчився, немов на нього напали кольки, і шарпав собі одяг разом з тілом, наче відривав сколопендр. І Пин сів на сходинці трохи нижче від нього й почав свою комедію. Діставши з кишені золоті та срібні монети, він заходився перелічувати їх. Брязкіт монет нагадував пеонові булькання пульки, що її виливають із пляшки.