Леонсія глибоко поринула в солодкі спогади про ляпас, що вона дала йому тоді; про його уста біля її рани; про те, як вона почервоніла й затулила долонями обличчя; про те, як засміялася, коли її нога задубіла від занадто тугого бандажу; про гнів її, коли Френк сказав, що вона помилково вважає його за дядькового вбивцю, і про те, як вона не дозволила йому розв’язати хусточки. Так глибоко поринула вона в ці приємні спогади, що й не помітила екіпажа, який наближався берегом із Сан-Антоніо. Не побачила вона й леді, одягненої за останньою нью-йоркською модою, що, висівши з екіпажу, попростувала до неї. Ця леді — ніхто інша, як Цариця, Френкова дружина — також ховалася під парасолькою від тропічного сонця.
Стоячи позад Леонсії, вона й не уявляла собі, що дівчина саме тієї хвилини зрікалася своїх прав на Френка. Вона побачила тільки, як Леонсія витягла з-за корсажа якусь фотографію і вп’ялася в неї очима. Зиркнувши їй через плече, Цариця впізнала Френків портрет і відчула божевільні ревнощі. В її руці зблиснув кинджал, що вона видобула з-за пояса. Почувши ззаду чиїсь нервові рухи, Леонсія відхилила наперед парасольку й обернулася, щоб глянути, хто стоїть у неї за спиною. Занадто зворушена своїми власними думками, Леонсія не здатна була навіть здивуватись і привітала дружину Френка Моргана так, ніби розлучилася з нею годину тому. Кинджал, і той не викликав у неї ні цікавості, ні остраху. Можливо, якби Леонсія здивувалась або злякалася, Цариця встромила б у неї свій кинджал. А так вона спромоглася лише крикнути:
— Ви погана жінка! Погана, дуже погана жінка!
Леонсія на це знизала плечима і промовила:
— Ви б краще тримали свою парасольку. Вона не захищає вас від сонця.
Цариця підійшла й стала проти Леонсії, дивлячись на неї з такою суто жіночою ненавистю, що не могла вимовити ані слова.
— Через що? — перегодом запитала Леонсія. — Через що я погана жінка?
— Бо ви злодійка, — спалахнула Цариця. — Бо ви крадете чоловіків, хоч маєте свого власного. Бо ви — невірні своєму чоловікові… в думках, поки що більшого зробити ви не можете.
— У мене нема чоловіка, — спокійно заперечила Леонсія.
— Ну — тоді нареченому. Ви ж бо мали одружитися другого дня після нашого від’їзду.
— Немає в мене й нареченого, — так само спокійно відповіла Леонсія.
Цариця так напружилася, що Леонсія мимоволі згадала про тигрицю.
— А Генрі Морган? — скрикнула Цариця.
— Він — мій брат.
— Це слово, як я тепер знаю, вживають у різних значеннях, Леонсіє Солано. В Нью-Йорку є люди, що, наслідуючи свого бога, взивають усіх чоловіків братами, а всіх жінок — сестрами.
— Його батько був і мій батько, — пояснила Леонсія, не гніваючись, — його мати була моя мати. Ми рідні брат і сестра.
— А Френк? — спитала Цариця, повіривши її поясненням і раптом зацікавившись. — Ви і йому сестра?
Леонсія похитала головою.
— Тоді, значить, ви кохаєте його?
— Він ваш, — сказала Леонсія.
— Ні, бо ви відняли його в мене.
Леонсія повільно й сумно похитала головою і зажурено подивилась на лискучу від сонця воду лагуни Чірікві, а потім, помовчавши, додала:
— Повірте мені. Повірте цілком.
— Я відразу збагнула вас! — вигукнула Цариця. — Ви якось дивно вмієте впливати на чоловіків. Я також вродлива жінка. І я часто завважувала, як на мене дивляться чоловіки. Я знаю, що вони жадали мене. Навіть нікчемні чоловіки із спущеними додолу очима, з долини Загублених Душ, кидали на мене закохані погляди. Один насмілився більше, ніж дивитись, і помер для мене або через мене, бо його кинуто у вир. А втім, ви своїми жіночими чарами так привабили до себе Френка, що він думає про вас навіть у моїх обіймах. Я знаю. Я знаю, що навіть тоді він думає про вас.
Її останні слова були криком ураженого пристрастю немічного серця. Закінчуючи свою палку промову, Цариця впустила кинджал на пісок, сіла, заховала обличчя в долоні й вибухнула плачем. Леонсію, що в своїй безпросвітній байдужості не могла вже перейматись нічим, не дуже здивував і кинджал: вона майже механічно обняла Царицю й почала втішати її. За кілька хвилин, трохи заспокоївшись, Цариця з несподіваною рішучістю промовила:
— Я залишила Френка, тільки-но довідалась, що він кохає вас. Я встромила ніж у вашу фотографію, яка стояла в нього на столику, і приїхала сюди, щоб зробити й вам те саме. Та я помилялася. Ви не винні. І Френк не винний. Це я помилилась, що домагалася його любові. Не ви, а я повинна вмерти. Тільки спершу я мушу поїхати в долину Загублених Душ і відшукати скарби. У храмі, що зветься Уолл-стріт, Френк опинився в дуже прикрому становищі. Він може загубити все своє майно і, для того щоб урятуватись, потребує грошей. У мене вони є, і не можна гаяти часу. Хочете допомогти мені? Це ж бо для Френка.