Перша помітила гостей десятирічна дівчинка, яку так зацікавила Леонсія. І, можливо, тому що вся увага Загублених Душ була зосереджена на гуркітливій горі, ніхто не сподівавсь відвідувачів з протилежного боку долини.
— Да Васко! — закричала вона. — Да Васко!
Долиняни поглянули туди і за п’ятдесят ярдів побачили Тореса, начальника поліції і всю їхню зграю. На Торесі був шолом, що його він украв у свого предка з кімнати мумій. Привітали їх гаряче, несподівано обсипавши хмарою стріл, і відразу звалили з ніг двох людей із загону. Потім Загублені Душі, чоловіки й жінки, кинулися в атаку. У відповідь їм озвалися рушниці Торесової зграї. Напад був такий раптовий і з такої короткої відстані, що, незважаючи на дощ куль, багато хто добіг до напасників і став до смертельного бою рукопаш. У таких умовах перевага вогнепальної зброї зійшла нанівець, і поліцаї та інші учасники походу падали від стріл або важелезних київ, що трощили їм голови.
Але зрештою Загублені Душі все-таки зазнали поразки, бо в них не було револьверів. Ті з них, хто лишився живий, кинулись навтіки, однак і переможці втратили половину вояків. Жінки із своєрідного милосердя добивали всіх поранених. Начальник поліції ревів з люті й болю, намагаючись витягти стрілу, що пронизала йому руку. І вгамувався аж тоді, коли Вісенте відрізав їй оперений кінець і витяг вістря.
Торес, якщо не рахувати пекучого болю в плечі від удару кийком, був цілий і страшенно зрадів, коли побачив, що старий жрець помирає, лежачи на землі й поклавши голову дівчинці на коліна.
Серед їхніх людей не було поранених, що потребували жорстокого й рішучого лікування жінок, і Торес із начальником поліції відступили з залишками загону до озера, обійшли його й наблизились до руїн Царициного житла. Тільки обгорілі палі, що стриміли над водою, вказували місце, де воно давніше стояло. Побачивши згарище, Торес розгубився, а начальник поліції ще дужче осатанів.
— Якраз тут, у домі, й була скриня зі скарбами, — заникуючись, пояснив Торес.
— Лови на бульбашки! — заревів начальник поліції. — Мені завжди здавалося, що ви дурень, сеньйоре Торесе.
— Звідки я міг знати, що будинок згорить?
— Повинні були знати. Ви ж хвалитесь, ніби все знаєте, — в нестямі кепкував із нього начальник поліції. — Та мене ви не обдурите. Я стежив за вами й бачив, як ви вкрали смарагди й рубіни в ідолів з очей. Їх уже ви повинні поділити зі мною, і то негайно.
— Заждіть, заждіть трохи. Не поспішайте, — попросив Торес. — Насамперед треба добре роздивитися. Звичайно, я поділюся з вами тими самоцвітами. Та що вони варті, як порівняти з усією скринею? То був невеличкий, хисткий будиночок. Скриня, певне, впала у воду, коли дах завалився. А вода не пошкодить самоцвітам.
Начальник поліції наказав своїм людям шукати серед обгорілих паль, і вони, то бродом, то плавом, нишпорили в пінявій воді, остерігаючись, щоб не потрапити у вир. Нарешті мовчазний Августіно знайшов скриню біля самого берега, де вода сягала йому лиш по коліна.
— Я стою на чомусь, — заявив він.
Торес пірнув в озеро й намацав скриню.
— Це вона, я певен, — сказав він. — Ходіть сюди всі! Витягніть її на суходіл, щоб можна було заглянути всередину.
Та коли скриня вже була на березі і Торес нахилився, щоб відчинити віко, начальник поліції спинив його.
— Ану, лізьте знову в озеро! — звелів він своїм людям. — Там ще кілька таких скринь, і наша експедиція не виплатиться, якщо ви не розшукаєте їх. Одна ця скриня не покриє навіть витрат.
Торес підняв віко тільки тоді, як усі поліцаї знову повлазили у воду. Побачивши самоцвіти, начальник поліції ніби скам’янів і тільки мурмотів щось незрозуміле.
— Тепер вірите? — спитав Торес. — Адже цим скарбам немає ціни! Ми з вами — найбагатіші люди в Панамі, в Південній Америці, в усьому світі! Це скарби племені майя. Ми чули про них ще хлопцями. Про них мріяли наші батьки й діди. Конквістадорам не пощастило відшукати їх. А тепер вони наші, наші!
І поки вони, немов зачаровані, дивились на своє багатство, їхні люди вилізли з води, стали півколом позаду і так само втупилися в самоцвіти. Торес і начальник поліції не бачили їх, а ті не помітили Загублених Душ, що стиха підкрадались до них. Отже, коли почалась атака, очі всіх були прикуті до скарбів.
Палиці й стріли, кинуті з відстані десяти ярдів, убивають на смерть, а надто коли є доволі часу, щоб націлитись. Дві третини шукачів скарбу впали відразу. У Вісенте, що стояв якраз позаду Тореса, попало не менше, як два списи й п’ять стріл. Решта загону не встигли ще схопити свої рушниці, як Загублені Душі кинулись на них із палицями. Рафаелеві та Ігнасіо — двом поліцаям, що брали участь у хучітанській експедиції, — зразу розтрощили черепи, і жінки Загублених Душ, своїм звичаєм, подбали про те, щоб поранені довго не мучилися.