Але найгірше було те, що ярдів за сто від щілини протікала облямована деревами річка, до якої прилягав зелений луг. У затінку дерев по коліна у воді куняли корови карликової породи, такі, як він бачив у долині Загублених Душ. Час від часу вони, ніби знехотя, зганяли хвостами з себе мух або переступали з ноги на ногу. Торес із ненавистю дивився на корів: вони можуть пити донесхочу, але, видно, не відчувають спраги. Дурні! Чому б їм не пити, коли навкруги стільки води?
Раптом корови занепокоїлись, повернули голови до берега й нашорошили вуха. З-за дерев вигулькнув великий олень з гіллястими рогами й підійшов до води. Корови понаставляли роги й почали бити ногами об воду так, що аж Торес почув плескіт, проте олень не зважав на їхні погрози, нахилив голову й заходився пити. Це було вже занадто для Тореса. Він закричав, як навіжений, і якби був при здоровому розумі, то сам не впізнав би свого голосу.
Олень відскочив. Корови обернули голови до Тореса, а потім знову задрімали, заплющивши очі й відганяючи мух. Нелюдським зусиллям, мало не відірвавши собі вуха, Торес утягнув назад голову і, непритомний, звалився на кістяк.
Через дві години, хоч він і не знав, скільки минуло часу, Торес опритомнів і побачив, що його щока лежить на чиємусь черепі. Призахідне сонце світило просто в розколину, і Торес завважив заіржавілий ніж із поламаним і пощербленим вістрям. Він одразу збагнув, що цим ножем зроблено напис на стіні біля проходу. А цей кістяк належав людині, що писала. І Альварес Торес раптом збожеволів.
— Ага, Пітере Макгіле з Глазго, ти мій ворог! — мурмотів він. — Пітер Макгіл з Глазго призвів мене до такого кінця! На ж тобі! І ще! І ще!
З цими словами він устромив ніж у крихкий лоб кістяка. Порох із черепа, що колись охороняв мозок Пітера Макгіла, знявшись угору, набився йому в ніс, і це розлютило Тореса ще дужче. Він напав на кістяк, трощив кістки, розкидав їх круг себе. То був бій, і в ньому Торес знищив усе, що лишалося від чоловіка, який колись жив у Глазго.
Потім Торес ще раз протиснув голову крізь отвір, щоб подивитись на світ при заході сонця. Немов щур у пастці, схоплений за горло сильцем майя, він бачив, як сутеніло і як заходила ніч, що огортала мороком і ясний день, і його свідомість.
Корови все ще стояли у воді, куняли та зганяли хвостами мух. Потім підійшов до річки й олень. Незважаючи на худобу, він нахилив голову і знову почав пити воду.
Розділ XXVIII
Недарма Ріганові приятелі називали його вовком Уолл-стріт. Звичайно він дуже обережно грав на біржі, але часом, немов п’яниця, пускався берега й брався за найризикованіші і найсміливіші операції. Під час своєї біржової діяльності він разів із п’ять викликав паніку на грошовому ринку і щоразу мав від цього мільйонний зиск. Однак він рідко так шаленів і ніколи не бруднив собі рук якимись дрібницями.
Кілька років він сидів спокійно, щоб розвіяти підозру супротивників, щоб ті подумали, ніби вовк уже підтоптавсь і втихомирився. А тоді, як громовиця, вдаряв на тих, кого хотів знищити. Але хоч удари його й падали, наче блискавки, задумував він їх не з блискавичною швидкістю. На підготовку до них витрачалося багато місяців і навіть років, і плани битви терпляче визрівали до слушного часу.
Так само задумано й підготовано неминуче Ватерлоо для Френка Моргана. В основі його лежала помста небіжчикові. Ріган хотів уразити не Френка, а Френкового батька, завдати удару мертвому через його живого сина. Вісім років за життя старого Річарда-Генрі Моргана, вісім років, аж до його смерті, чекав він нагоди. Але нагода не випадала. Він і справді був вовком Уолл-стріт, та що міг удіяти він проти лева? Покійного-бо Річарда-Генрі Моргана називали левом Уолл-стріт.
Отже, прикидаючись приятелем, Ріган переніс свою ненависть із батька на сина. Але на помсту звабило його непорозуміння. Років за вісім до смерті старого Моргана Ріган спробував завдати йому рішучого удару і схибив. Та тільки він і в голові собі не покладав, що той розгадав його намір. А Річард-Генрі Морган не лише здогадавсь, а й переконався, що це правда, і тоді хутко сам вразив свого лукавого спільника. Якби Ріган знав, що старому Генрі було відомо про його зрадництво, він був би проковтнув ці гіркі ліки й не подумав про помсту. Але, гадаючи, що Морган, нечесний не менше за нього самого, завдав йому збитків просто через свою підлу вдачу, Ріган не бачив іншого способу порахуватися з ним, як знищити його або принаймні його сина.