При останніх словах досі спокійний Паркер відступив назад. Ці чудні відвідувачі були або хитрі злочинці, або божевільні. Мабуть, у той саме момент, як вони затримують його тут своїми балачками, їхні спільники грабують другий поверх. А у валізі, він не мав жодного сумніву, було повно динаміту.
— Куди ви?!
Швидким рухом Генрі вхопив Паркера за комір саме тоді, як той налаштувався тікати. Другою рукою Генрі розкрив валізу й показав йому цілу гору нешліфованих самоцвітів. Паркер стояв, мов приголомшений, та тільки Генрі не вгадав причини його остовпіння.
— Сподіваюсь, я переконав вас, — сказав Генрі. — А тепер будьте ласкаві, дайте мені Френків номер.
— Сідайте, сер… і мадам, — пробелькотав Паркер, чемно вклонившись і опанувавши себе. — Прошу, сідайте. Я залишив номер у спальні містера Моргана, коли допомагав йому одягатися. Зараз принесу, а ви тим часом посидьте.
Вийшовши з бібліотеки, Паркер відразу став спокійний і діловитий. Лишивши молодшого швейцара коло парадних дверей, він доручив старшому стежити за дверима бібліотеки. Кількох інших слуг він послав на другий поверх, щоб ті спіймали грабіжників на гарячому. А сам пішов до телефону й подзвонив у найближчу поліційну дільницю.
— Так, сер, — пояснив він черговому сержантові. — Це або двоє божевільних, або злочинців. Пришліть негайно поліцію. Дуже прошу, сер. Я не знаю, чи вже зараз не коїться під цим дахом якийсь жахливий злочин.
Тим часом молодший швейцар з почуттям видимої полегкості відчинив двері Чарлі Тіпері, зодягненому, незважаючи на ранішній час, у фрак — служник-бо знав, що то приятель його пана. Старший швейцар з не меншою полегкістю, підморгнувши Чарлі на ознаку застереження, впустив його до бібліотеки.
Не знаючи, що чи кого він там застане, Чарлі Тіпері увійшов до кімнати, де сиділи дивні чоловік і жінка. Запорошене вбрання і засмаглі обличчя не викликали в нього, як у Паркера, підозри, а швидше спонукали поставитись до прибульців з більшою увагою, ніж звичайно властиво мешканцеві Нью-Йорка. Леонсіїна врода вразила його, і він одразу зрозумів, що то — леді, а схожість засмаглого, аж бронзового Генрі з Френком і старим Морганом викликала в нього довір’я й пошану до незнайомого юнака.
— Доброго ранку! — звернувся він до Генрі і, вітаючи Леонсію, кинув на неї захопленим оком. — Ви Френкові приятелі?
— О сер, — скрикнула Леонсія, — ми більше ніж приятелі! Ми прийшли сюди врятувати його. Я читала ранкові газети. Якби тільки не недоумство його челяді…
У Чарлі Тіпері не було вже жодного сумніву.
— Я — Чарлі Тіпері, — сказав він, простягаючи руку Генрі.
— А мене звуть Морган, Генрі Морган, — зрадів Генрі, вітаючи його, як потопельник вітає рятувальний круг. — А це міс Солано. Сеньйорита Солано, містер Тіпері. Власне, міс Солано — моя сестра.
— Я прийшов сюди з тією самою метою, — заявив Чарлі Тіпері. — Врятувати Френка, наскільки я розумію, може лише готівка або ж найпевніші папери. Я приніс із собою все, що міг нашкрябати за ніч, хоч знаю, що цього замало…
— Скільки ви принесли? — навпростець запитав Генрі.
— Мільйон вісімсот. А ви?
— Та ось дрібниці, — сказав Генрі і показав на розкриту валізу, не знаючи, що розмовляв з представником третього покоління ювелірів.
Чарлі Тіпері швидко оглянув з півдесятка самоцвітів, а ще швидше оцінив на око, скільки їх у валізі, і сторопів з дива.
— Та це коштує мільйони! — вигукнув він. — Що ви думаєте робити з ними?
— Продати, щоб лише врятувати Френка, — відповів Генрі. — Вони ж можуть бути забезпеченням, правда?
— Зачиняйте свою валізу, — наказав Чарлі Тіпері, — а я тим часом зателефоную. Я хочу застати батька, поки він не пішов ще з дому, — пояснив він через плече, чекаючи на відповідь зі станції. — Тут не більше як п’ять хвилин ходи.
Саме тоді, як він скінчив розмову з батьком, до кімнати ввійшов Паркер у супроводі лейтенанта поліції та двох поліцаїв.
— Ось ці бандити, лейтенанте, заарештуйте їх! — сказав Паркер. — Перепрошую, містере Тіпері, звичайно ж, не вас. Цих двох, лейтенанте. Не знаю, в чому їх оскаржувати. Божевільні або ще й гірше.
— Добрий день, містере Тіпері, — привітався лейтенант, упізнавши ювеліра.
— Не треба нікого арештовувати, лейтенанте Берне, — усміхнувся до нього Чарлі Тіпері. — І можете відіслати свою карету. Потім я все поясню інспекторові. А вас я попрошу піти зі мною, з цією валізою й цими двома непевними особами. Ви охоронятимете — ні, не мене, а цю валізу. В ній лежать мільйони, холодні, тверді, сліпучі мільйони. І коли я розкрию валізу перед своїм батьком, ви побачите таке, що мало хто бачив у цьому світі. Тепер ходімо! Ми тільки гаємо час.